Стрий: від витоків до сучасності. Частина 2.

Автор: Олена Оленська Четвер, 25 червня 2009

У даній частині, здебільшого, подається опис подій, що відбувались на усіх українських землях в XV - XIX ст., що дає нам розуміння стану та ситуації і на Стрийщині, дозволяє відчути дух тих часів. Подій, що мали фундаментальне значення для українців, наслідки яких ми пожинаємо і сьогодні.

У 1431р. польський король Владислав Ягайло надав Стрию магдебурзьке право, тобто право створювати органи місцевого самоуправління і організовувати ремісничі цехи надавалось лише міщанам-католикам. Місто становило громаду з власним судом, міським головою і міською управою, які регулювали справи торгівлі, опіки, успадкування, покарання за окремі види злочинів. Загальне зубожіння стриян поглиблювалось голодом, епідеміями, пожежами, повінню. Навіть тоді, коли будинки були збудовані з цегли, в місті було кілька великих пожеж.

Багато разів місто було спалене під час татарської навали і оживало, підіймаючись з руїн. Стрий пам’ятає страхітливі напади чужинців, свавілля польської шляхти, панський терор, безправ’я селян, пограбування гірськими розбійниками. Коли жорстока несправедливість переповнювала вінця терпіння, приводячи до нестерпного відчаю, народ запалювався жадобою помсти.

Національне і релігійне гноблення українців, скасування козацьких вольностей, свавілля шляхти, сприяли виникненню селянсько-козацьких повстань під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Галицькі міста і села на чолі із столицею Львовом тоді підняли прапор повстання, і з праведною силою кинулися на своїх ворогів і гнобителів. Населення Стрийщини допомагало військам Хмельницького в бойових операціях проти польських панів і шляхти.

Визвольну боротьбу лемків очолив народний ватажок Андрій Савка, на Передкарпатті провідником був Семен Височан, що прибув з Наддніпрянщини разом з козацьким військом Хмельницького. Деякі селяни Стрийщини, покидали свої оселі і тікали на Коломийщину, де під проводом Семена Височана діяло повстанське об’єднання народних месників, що налічувало 15 тис. бійців.

Це військо прибуло під Львів на допомогу Хмельницькому у 1654 році. Та Хмельницький повернув назад з-під Львова й залишив розбурханий край на поталу ворожої помсти. Хто в той час не втратив душі, той втратив віру в рештки надії на визволення. Другий прихід Хмельницького під Львів у 1655 р. привітала Галичина зловісною мовчанкою. Не відгукнулася вона і коли в 1672 р. прийшов під Львів Петро Дорошенко.

У 1550-их роках на диких дніпровських перекатах, ніби з-під землі, немов би з річкових хвиль, виросла Січ і відіграла свою роль у світовій історії. Поблизу Османської імперії об’явився вусатий обірванець з шаблюкою в руці, про якого турецькі політичні діячі говорили тоді: «Звідки вони взялись на нашу глову, оці запорожці! Напевно, за наші гріхи перед Аллахом». Запорізька Січ виникла у місці, де виплекався український дух, де поховані скіфські царі, де загинув Святослав, куди стікалось українство в гіркий час у пошуках кращої долі. У наш час московські ідеологи цю нашу духовну Атлантиду намагались неодноразово знищити з допомогою плотин (це і Київське море, і Чорнобильська АЕС, і черкаські розливи).

Січ була прикладом духовності тодішній Європі, християнською державою (в Січ приймали за критерієм: «Перехрестись!»), про що свідчить видання першої в світі конституції Пилипа Орлика 1710 р. і першого національного – на українській мові – Євангелія середини ХVI ст. Коли християнський світ ще молився по-латині, а Московія – по-старослов’янськи, козацька Україна мала вже свій Пересопницький Новий Завіт на рідній мові, створений коштом княгині Анастасії Заславської. На цьому Євангелії приймають присягу сучасні українські президенти. Перша українська книга була народжена козаччиною. Гетьман Пилип Орлик був «людиною великої ворожости до москалів, розумною і відважною. Його дуже поважали й любили в Україні між козаками, у яких цар відібрав майже всі давніші вольності» (Архів Міністерства Закордонних Справ у Парижі).

Про те, що Україна в часи Б. Хмельницького була знана, і навіть популярна в Західній Европі, свідчить гравюра 1650 року, надрукована в голандському місті Дельфт із заголовком: «Чужоземно-європейські збори». В цій гравюрі невідомий автор хотів засудити безпомічність християнської Європи перед Туреччиною і вказати на недоліки та дволичність деяких держав. Поруч фігур, що персоніфікують собою головні європейські держави — Іспанію, Англію, Швецію, Францію, Німеччину, Польщу і Московщину, — є також фігура козака, що представляє собою Україну (під номером 9). Над цією постаттю українського козака є надпис голандською мовою: «Моє cepцe в грудях хоче розірватися», а в тексті під тим самим числом є наступний вірш:«Козак є дуже сердитий, його серце у грудях хоче розірватися. З великою ненавистю (до Туреччини) гострить він шаблю, Україна тремтить, гремить» (Die Ucraine zilternd bebt).

У ті часи подорожувало Україною багато іноземців з Європи і Сходу, в тому числі антиохійський патріарх Макарій ІІІ. Його супутником і секретарем був Павло Алеппський (походив з міста Алеппо у Сирії), який після повернення видав «Путешествие антиохийского патріарха Макария ІІІ в Москву в XVII веке». Про Україну Павло Алеппський пише із захопленням, як про «прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатове яблуко зерен». Уперше вступивши на українську землю у Рашкові над Дністром, П. Алеппський зразу помітив високий рівень культури: «Починаючи з цього міста, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі чоловіки, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялись по вулицях». В іншому місці пише: «В козацькому краю в кожнім місті та кожнім селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню, — не так, як у молдавськім або волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися».

З України через Путивль патріарх з П. Алеппським поїхали до Москви, де були майже 2 роки. Побут їх у Москві Павло Алеппський описує в дуже непривабливих фарбах, і незважаючи на те, що патріарх там одержав великі подарунки, Москва їм не сподобалася. Про москалів він пише, що «всі вони, від великого до малого, мають п’ятий темперамент, а саме лукавство». Про свій побут у Москві сирієць Алепський пише так: «Жарти та сміх стали нам зовсім чужі, бо лукаві москалі підглядали за нами і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».

Зате відпочили патріарх та його оточення, коли знову стали ногою на українську землю. Перед Києвом, ночуючи на березі Дніпра, П. Алеппський пише: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми лише побачили Печерську Лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, як вдихнули премилі пахощі цих цвітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розлилися в подяках Господеві Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи свобіднішим і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хоч би ми, навіть ставши панами цілої країни (як патріярх!), ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями».

Внаслідок Зборівського договору 1649 р. між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром і Військом Запорізьким на чолі з Богданом Хмельницьким утворилась Гетьманщина — держава на території центральної і північно-східної України, що взяла модель управління Запорізької Січі – єдино можливу в цих умовах форму державності і збройних сил. Після Переяславської Ради 1654 р. між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав. Ця ідея присяги цареві зустріла широкий громадський та військовий опір.

«Видав нас усіх Хмельницький московському цареві в неволю...» - писав чорнобильський протопіп у листі підстарості. Хмельницький склав присягу на вірність російському цареві, щоб цар гарантував оборону України від зазіхань ворогів, зберіг існуючий адміністративний і суспільний лад. Полковник Іван Богун, старшини і рядове козацтво відмовились присягати, поскільки знали про авторитарну систему в Московії, жорстоке кріпацтво, узаконене збірником Уложеніє 1649 р. Народ, який визволився з-під панування Речі Посполитої, не бажав ще гіршої неволі. Закономірно, що царський уряд почав обмеження прав та привілеїв Гетьманщини, звівши її до стану автономії, в офіційних документах називав її Малоросією. «Переяславська рада — не фантом, це процес, який призвів Україну до втрати її суверенітету та багато в чому — до втрати її духовного простору, що потягнуло за собою тяжкі каліцтва протягом століть» (Лариса Івашина, викладач КНУ ім. Т. Шевченка). Андрусівським договором 30 січня 1667 р. державні кордони Росії були посунені далеко на південь і захід, це була зрада московським царем Переяславського договору.

У 1667 р. гетьмани Іван Брюховецький та Павло Тетеря віддали український народ під чуже панування – один під царя, інший – під шляхту і короля. Ніби про них писав літописець Самійло Величко віщі слова на початку XVIII ст.: “Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як мав пожаліти матку – погибаючу Україну?”.

Україна перестала становити єдине соціально-політичне і територіальне ціле, українці стали існувати у двох окремих світах: тому, де правили росіяни, й тому, де правили поляки. Поділ України на російську та польську сфери впливу мав і продовжує мати духовні наслідки до наших днів. В землях, що відійшли до Росії, життя українців стало ще тяжчим, влада поміщиків над бідним людом стала такою міцною, якою не була за польських часів. Наслідком втрати Україною своєї державності було заселення її території неукраїнцями – росіянами, євреями, представниками інших національностей. Поступово українці перетворювались у національну меншину.

Політичні і соціальні культури країн-інтервентів впливали на українське суспільство протягом століть. Доктор цивільного права Джильс Флетчер, що служив послом англійської королеви при московському дворі, у кінці XVI ст. видав працю «Про російську державу або спосіб правління російського царя», у якій пише: «Правління в них (московських царів) чисто тиранське, всі кроки царя корисні лише для нього одного». Секретар австрійського посольства в Росії Йоганн Георг Корб видав у 1700 р. у Відні «Дневник путешествия в Московское государство» («Diarium itineris in Moscoviam Perillustris»), в якому, подаючи різні характеристичні практики московських судів, каже, що «серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що обманювати рахується майже ознакою високого розуму». А далі: «У жовнірів Московії є у звичці жорстоко і зовсім самовільно, без поваги до осіб або обставин, бити затриманих, всякими способами катувати. Військо і нарід московський все виконує не через свідомість, а лише зі страху перед царськими карами. Не мають почуття гідності, неосвічені, мають в’ялий і тупий розум». В проханні до царя москвини підписуються зменшеними іменами, наприклад, замість Яків — «Якушка», конче додаючи при цьому «холоп» і «подлєйшій и презрєннєшій раб».

У спогадах датського посла в Росії Юля Юста 1709—1712 р.р. читаємо: «Коли росіяне розсердяться, то називають один одного злодіями і «мошенниками», і за дуже розповсюдженим тут звичаєм плюють один другому в лице». Це торкається навіть найвищих російських верств. Описуючи прийняття у царя Петра І в Нарві, датський посол занотовує: «Окруження царя поводилося без совісти і встиду: кричали, свистали, ригали, плювали, лаялися і навіть нахабно плювали в обличчя порядних людей». Про культурність і освіченість російських достойників і державних мужів пише, що «князь» Меньшіков — «друга особа після царя — не вмів ні читати, ні писати». Не знали ніякої іншої мови, крім російської, — канцлер Головкін, новгородський митрополит, духовник Петра І.

Ні один з достойників не знав латинської мови, що панувала тоді в освічених колах і при королівських дворах. Про суд читаємо «У Московщині закон оминають на кожному кроці і вирішують справу без суду. У всьому (коли когось притягли до суду) можна було, зрештою відкупитися, даючи Меньшікову «взятку» 10, 20 чи З0 тисяч рублів. При чім з того цар (Петро «Великий») дістає «свою частину» — пише датський посол. Торкаючись культурного стану і характеристики життя українців, Фрідріх Крістіан Вебер, гановерський резидент при російському дворі у своїх спогадах (Франкфурт, 1720 р.) пише про сина гетьмана Данила Апостола — полковника Петра Апостола: «Хоч він ніколи не був за кордоном, проте говорить дуже добре по-латині, французьки, італійськи, німецьки, російськи та польськи і розуміється дуже добре на фортечній інженерії».

Під час своєї дипломатичної місії в Росії голандець Юль Юст зібрав інформацію про життя росіян за правляння Петра І, його спостереження зафіксовані в щоденнику, який він був зобов’язаний вести згідно інструкції, даної йому королівськими радниками. Відвідуючи різних українських достойників, Юль Юст підкреслює їх велику вихованність, освіту та чемність. Дивується, що не тільки всі українські достойники прекрасно володіють латинською мовою, але й прості монахи Київо-печерської Лаври вільно розмовляли з послом латинською мовою. Німець Ульріх Вердум, що походив з Центральної Європи, що побував у Галичині і на Поділлі в 1670 році, дивувався гігієнічними засобами українців у вихованні дітей: «На Руси купають дітей аж до року щоденно два рази в теплій воді, кладучи їх цілих у воду, так що тільки вистає голова. Так вони лежать у воді довше як годину й полощаться як жаби. Вважають, що це сприяє зростові дітей».

Великий французький філософ, історик Вольтер в 1731 р. в Руані видав знаменитий твір «Histoire de Charle XII», («Історія Карла XII»), який до кінця XIX ст. перевидано понад 100 разів. У цьому творі дві сторінки присвячені Україні та гетьману Мазепі, що спричинило популяризацію особи гетьмана в Європі. Вольтер був зацікавлений українським питанням в історії Карла XII, про що свідчить його лист до Шаузеля 16 грудня 1767 р. (Бібліотека Chantilly в Парижі): «Україна була за гетьмана Хмельницького майже незалежною державою (presque un Etat indіpendant), потім в союзі з москвинами... Україна завжди прагнула до свободи, але, оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як це завжди є звичаєм у Московітів.

Одного разу, як Мазепа був у Москві, звернувся до нього цар, щоб він (Мазепа) поміг зробити козаків більш залежними. Мазепа відповів, що становище України і характер її нації є непереможні для здійснення царських планів. П’яний цар назвав Мазепу зрадником і загрозив, що посадить його на паль. Це була відважна людина, далекозора, невтомна в праці, хоч поважного віку».

Отож, підросійська Україна зробила крок назад у своєму культурному розвитку, була позбавлена української культури, традицій, звичаїв З запровадженням органів державного московського управління з’явилися непритаманні риси української психології: кар’єризм, підлабузництво, доноси, чвари. Знищення духовності і цілісності України – один із найтяжчих злочинів царизму перед українським народом.

Йоган Христіян Енгель, німецько-австрійський історик, у передмові до своєї «Історії України й українських козаків, як теж Галичини й Володимирії» (Halle, 1796) писав:«Україна під оглядом простору рівна королівству, плодовита й щедро наділена природою країна, межева стіна поміж культурною Європою й некультурною Азією, кочовище й входова брама для азійських орд, мандруючих в Європу, вже тим самим заслуговує на більшу увагу. Тепер творить Україна помітну частину великої російської держави. Але як прийшла вона під Росію? Як воно прийшло до того, що незалежні козаки опинилися під московським ярмом, як це вдалося московинам окайданити козаків, що колись були пострахом турків, татар і поляків? Як це сталося, що місце конституційного, запорученого козакам гетьмана зайняв губернатор?

В Польщі ж роль консолідуючого суспільного чинника зіграло католицьке віросповідання. На основі глибокої віри творилась політична історія на заході України, ієрархи греко-католицької церкви сприяли появі української духовної інтелігенції, віра стала організатором і провідником громадянських процесів у Західній Україні.

Політик і економіст Казимир Делямар (Delamarre 1796-1870), член правління Французького банку і видавець газети "La Patrie" ("Батьківщина"), сенатор, близький приятель Наполеона III, в 1869 р. писав: "В Європі існує народ, забутий істориками - народ Русинів (le peuple Ruthene) 12,5 млн. під російським царем і 2,5 млн. під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількості всім підданим корони Св. Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини.

Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля - Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії."

Подорожуючи по Україні у 1841 р., Й.Г. Коль, визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії, написав опис «Die Ukraine, Kleinrussland» («Україна, маленька Росія»), в якому торкається взаємовідносин між українцями і москалями, вказуючи на різницю між ними, при чому підкреслює культурну перевагу українців над москалями. «Відраза українців до москалів, їхніх гнобителів, є така велика, що це можна назвати ненавистю. Ця ненависть радше зростає, ніж слабшає. Найгіршим словом, яким п’ятнує українець поляка, є «безтолковий поляк», тоді як москаль в уяві українця завжди «проклятий». У своїй праці автор зібрав прислів’я, які чув тут: «Людина собі нічого. Але москаль», «З москалями дружи, але камінь за пазухою держи».

Тяжким було положення Галичини у XVII—XVIII століттях. Умови політичного життя тут не давали змоги повстати й оформитися такій верстві, як козаччина. Міщанство й духовенство були ослаблені, непосильне ярмо лежало на шиї селянства. Занепало шкільництво, а з ним друкарство і церква втратили свою рушійну силу, богослужебні книги стали одинокою літературою західно-українського читача. Польська влада, після відступу української козацької армії Хмельницького із західно-українських земель, придушувала галицьку «козаччину» методом нечуваного терору над місцевими мешканцями, жорстоко розправилась із керівниками повстання Іваном Грабівським, Григорієм Воликовичем, Іваном Овсяником.

Польський уряд, навчений досвідом під час Хмельниччини, заборонив Західній Україні підтримувати зв’язки з рештою світу і, зокрема, з православним закордонням. Галичина продовжувала залишатись під владою Польщі. Це період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, шляхетською сваволею, слабкістю центральної влади Речі Посполитої.

Сходження на російський престол німецької княжни Катерини II, позначилося дуже болюче в історії України. Україна з її високим духом не була потрібна Москві, їй була потрібна безлика Малоросія, населена не великим народом, а «хохлами-землеробами». Росія все зробила для того, щоб націю вільних козаків перетворити у націю кріпаків-свинопасів. Катерина продовжила політику Петра І, про що Т. Шевченко писав: «це той Первий, що розпинав неньку-Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину».

Наприкінці 1763 р. Катерина викликала гетьмана Кирила Розумовського до Петербурга й «порадила» йому зректися гетьманства добровільно, вона думала про цілковиту ліквідацію гетьманства, «щоб навіть сама назва гетьманів» зникла. Румянцев зумів повністю виконати інструкцію цариці, в якій доручалось «старатися викорінити серед українців погляд на себе, як на нарід цілком відмінний від москалів». Здобуті запорізцями військові перемоги для Росії, були смертю їх власного існування. Катерина II у 1764 видала маніфест, яким оголосила, “что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве”.

Гетьманство було скасовано остаточно У 1781 р. переіменовано всю територію Гетьманщини на «Малоросійське генерал-губернаторство» з трьома губерніями (Київська, Чернігівська й Новгород-сіверська). У 1785 р. видано «Грамоту про вільність дворянства», за якою козацька старшина злилась із російським дворянством, перейшла на службу російському самодержавству, залишивши український народ без еліти. Майже все українське було знищено українськими ж руками й потоптано українськими ногами...

Запоріжцями керував тоді, старий, досвідчений кошовий отаман Петро Калниш (прозваний москалями Калнишевський), чоловік побожний, був добрим господарем, дбав про культурні потреби Запоріжжя, в Січі утримував школу. Будучи заможним, у 1760 р. подарував церкві рідного села Пустовійтівка Євангеліє, яке тоді коштувало 600 золотих рублів (за коня давали 5). Тепер воно зберігається в Роменському краєзнавчому музеї. В 1794 р. П. Калнишевський дав зі свого скарбу гроші на спорудження запрестольного срібного хреста вагою 13 фунтів, з позолотою. Будучи кошовим у 1773 р. заклав у рідному селі дерев'яну церкву Святої Трійці, що вважалася шедевром української архітектури. Більшовики переобладнали її під клуб. Коштом П. Калнишевського збудовано величну дерев'яну Покровську церкву в Ромні; ще в 30-х роках ХХ ст. в знаменитому Межигірському монастирі під Києвом стояли дві церкви (одна з них Петра і Павла), збудовані коштом Петра Калнишевського. Вони теж були знищені більшовиками.

Землі запорізької старшини конфісковано й обдаровано нею царських підлизнів – біля п’яти мільйонів десятин землі, разом з хліборобами. Решту вільних земель заселено чужинцями — сербами, болгарами, вірменами, а головне німцями в 1789 р., що діставши грошову допомогу, довічне звільнення від військової служби й трицятилітнє звільнення від податків, дістали по 65 десятин на душу, найкращого чорнозему на Хортиці та на Дніпрових берегах. «А на Січі мудрий німець картопельку садить»... писав потім Шевченко.

Князі Вяземський та Потьомкін стали тоді власниками земель в сотні тисяч десятин. Вільні колись землі Війська Запоріжського перейменували на «Новоросію» й віддали в управління генералові Потьомкіну. Наділений широкими повноваженнями і величезними капіталами, він почав закладати нові міста (Херсон, Миколаїв, Катеринослав) та села, активно реалізовувати політику змішання національностей і русифікації окраїн. Люди, вирвані з рідного соціального, етнічного середовища і пересаджені в інше етнічне середовище відчували себе «мертвими душами» (див. М. Гоголь «Мертві душі»).

Бажання якнайшвидше адаптуватися, злити свої прагнення і надії з корінною нацією, освоїти мову виникло не у всіх. Є своя власна мова – своя душа, і прекрасно. Можливо, своя душа буде живою і повноцінною без єднання з душею всього етносу? – думали переселенці. Ці люди жили і вмирали, народжували дітей і виховували їх на благодатній землі, але так і не почали вдихати український дух в єдиній вібрації з корінними українцями, ці люди думають і діють в інтересах відновлення гегемонії північного сусіда. Результатом цього є – розрізненість, розірваність, роздвоєність менталітету, відмінності в способі мислення, в психології, в прагненнях жителів різних регіонів України – що і не дає нам проникнутись загальнонаціональними інтересами, згуртуватися навколо головної доленосної ідеї, жертвуючи своїми містечковими…

Петро Іванович Калнишевський – останній кошовий отаман – указом імператриці Катерини ІІ, від 10 червня 1775 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький монастир. Коли його арештували москалі, то забрали в нього 50 000 рублів і кількасот червінців, 639 коней, до 1 000 рогатої худоби та 14 000 овець і кіз, що нелжали війську. Повних двадцять п’ять років промучився останній кошовий Петро Калнишевський у соловецькому монастирі. Тричі в рік, на Різдво, Великдень і на Спаса, випускали його з келії-одиночки в монастирську трапезну. Тоді то він розмовляв з прочанами й допитувався, що діється на Україні.

Після смерті Катерини, новий цар Олександр Павлович І, вступивши на престол 1801 року, 2 квітня видав указ про амністію, де під № 28 був записаний “Петр Иванович Калнышевский, подольский шляхтич, бывший запорожский кошевой атаман, в Соловецком монастыре”. Коли цар звелів випустити на світ Божий 110-літнього діда, то він уже був сліпий. Цар вжахнувся, побачивши яму, в якій сидів кошовий, і спитав, яку б він винагороду хотів за страждання. Старець відповів: “Нічого мені не треба, государю, окрім одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як я, щоб вони не страждали в земляних ямах”.

На пам'ять про звільнення, П.Калнишевський придбав для монастиря Євангеліє в срібній позолоченій оправі, вагою в 40 кг, що коштувало 2435 рублів. Царський уряд, зруйнувавши Запорізьку Січ, дуже скоро пошкодував про цей нерозважливий крок. Через постійні воєнні сутички з Туреччиною, відчувалась потреба у військовій організації, якою була Січ. Коли ж за Дунаєм стала Нова Січ, москалі вирішили поставити їй якусь противагу. Тому вже в 1776 р. було проголошено формування двох «пікінєрських» полків, у які приймали колишніх запорожців. Після козацько-турецької битви 1791 р. козаки за хоробрість дістали від москалів щедрі нагороди й нову назву «Війська вірних чорноморських козаків», а в 1792 р. чорноморців було переведено на Кубань, де вони заснували місто Катеринодар.

В основу організації нової козаччини лягли старі традиції й звичаї Запоріжжя, але вже в новій формі. В першу чергу кубанські козаки відкинули запорізьку безсімейність і замість жити по куренях, почали жити хуторами і слободами, що їх назвали «станицями». В 1832 р. для прискорення заселення Кубані, набрано на Україні дівчат і послано чорноморцям. В 1864 р. переіменовано чорноморців на Кубанське Козацьке Військо, це була регулярна частина московської армії.

Внаслідок поділу Польщі 1772 р., Галичину включили до складу володінь Габсбургів (згодом - Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію - "Королівство Галичини і Льодомерії" (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли українські етнічні землі і південна частина Польщі з містом Краковом. «Польща впала, та й нас придавила…» так писав про ці події Т. Шевченко. Стрийщина відійшла до Австро-Угорщини, і опинилася під новим ярмом. Неволя українського селянства з таким же малоосвіченим і заляканим духовенством досягла своєї вершини. В містах Галичини органи міського самоуправління та суди, створені за магдебурзьким правом, продовжували ще якийсь час діяти, але згодом австрійський уряд значно обмежив права цих органів, і у 1786 р.остаточно припинив застосування магдебурзького права.

Австрія та Росія в кінці XVIII – поч. ХІХ ст. знаходились на різних рівнях соціально-економічного розвитку, що відбилось на їх політиці на захоплених українських землях. Австрійські імператори вели політику Освіченого абсолютизму, яка полегшувала життя населення, дала змогу здобувати освіту селянам, міщанам, духовенству. Австрія розглядала західно-українські землі як джерело для поповнення державної казни грошима, армії – солдатами. Австрійці застали в Галичині необмежену владу польської шляхти, відсутність промисловості, торгівлі, великих міст, нормальних шляхів сполучення, бідність і знедоленість закріпаченого населення.

Імператриця Марія-Терезія у 1740-1780 р.р. та її син Йосиф ІІ у 1780-1790 р.р. здійснили низку реформ у економічному та суспільному житті. Указ про звільнення селян від поміщицької залежності чітко визначив розмір панщини – 30 днів на рік замість 6 днів на тиждень. Видано патент, у якому дозволялось селянам одружуватись без дозволу панів і шукати собі заробітків поза межами свого села, від панів вимагалось мати певну юридичну кваліфікацію для розуміння законів або утримувати за свій кошт працівника юстиції, було проведено реформу оподаткування ґрунтів, згідно з якою 70% прибутку з поля залишається хліборобові-селянинові, 12% віддавалось державі, а 18 % - поміщикові.

Згідно з релігійною реформою католицька, протестантська, греко-католицька церкви були зрівняні у правах щодо допуску до державної служби, вступу до університетів. У 1784 р. у Львові відкрився університет на місці Єзуїтської академії, відкривались духовні семінарії, середні школи з українською мовою навчання.

Перехід Галичини під владу Австрії був першим початком відродження українського життя в Західній Україні.

У Стрию місцева інтелігенція створила свою окружну Раду, одним із засновників якої був Іван Борисикевич. Перша народна школа відкрита в Стрию 1784. В Автрійській Імперії в XVIII-XIX ст. пройшли демократичні реформи. За час існування в межах Австрійської імперії в Галичині виникли паростки громадянського суспільства, українське суспільство стало в цій державі суб’єктом права. Принцип рівності, який постійно підкреслювався коронованими особами Імперії, проводився через покращення правового та економічного становища греко-католицького духовенства (нарівні з римо-католицьким), створення семінарій при кафедрах у Львові та Перемишлі. Реформи, які були проведені австрійським урядом, піднесли освітній і громадський рівень українського духовенства, що зробило його здатним стати провідною силою західно-українського суспільства в першій половині XIX сторіччя.

У той час, коли Йосиф ІІ ліквідовував найогидніші вияви кріпацтва, Катерина ІІ вводила його для мільйонів українців. В інструкції генерал-прокураторові сенату князеві Вяземському вона виявила свої наміри щодо України «її треба легкими способами привести до того, щоби вона обмосковилася й перестала дивитися (на Росію), як вовк».

Більш, ніж 60 років після смерті Катерини, у 1861 р. цар Олександр ІІ видав Маніфест, «Положення про селян», згідно з якими селяни здобували особисті майнові громадянські права. Тепер населення могло займатись торгівлею, промисловістю, володіти майном, виступати в судах, брати участь в органах місцевого самоврядування, вступати в навчальні заклади, на службу. Селян лякала свобода, яка не лише відкривала перед ними нові можливості, а й вимагала ініціативи і відповідальності. У 1864-1865 р.р. було проведено низку реформ, направлених на зміцнення централізації влади, посилення імперського характеру Росії.

У 1848 р. австрійський цісар Фердінанд І проголосив конституцію, згідно з якою громадянам надавались свобода слова, друку, зборів, парламенту. У квітні 1848 р. у Галичині скасовано панщину – на 5 місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. У Львові стала виходити перша газета українською мовою «Зоря Галицька», яка сприяла піднесенню національної свідомості і підготовлювала населення до участі в політичному житті. Духовенство Галичини стало поширювати серед населення освіту, пропагувати передові методи господарювання, відкривати школи, воно переросло у суспільну верству, яка очолила національне відродження в нашому краї.

Роль греко-католицьких священиків зростала і вони стали носіями української національної ідеї в Західній Україні.У Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури під керівництвом Якова Головацького. Галицькою інтелігенцією засновано Головну руську раду – орган, який мав відстоювати інтереси українського населення. У 1849 р. у роботі австрійського парламенту взяли участь депутати від українців. У 1861 р. у Львові розпочав роботу Галицький обласний сейм, бути обраними до нього і обирати мали право і селяни.

Ще одним проривом політичного життя галицьких українців, було формування в 1848 р. першої в Галичині української військової формації «Баталіон руських стрільців». Було засновано перше освітнє товариство з духовників, яке носило релігійний і національний характер, метою якого було видавати шкільні і загально-освітні книжки для народу. Український культурно-освітній і церковний діяч Іван Могильницький виборов від уряду дозвіл на заснування народних шкіл з українською мовою навчання, в яких викладали місцеві парохи й дяковчителі, підготував і видав ряд підручників для українських народних шкіл, зокрема «Букварь славено-руского языка», написав першу в Галичині граматику української мови у 1823 р., яка вперше була опублікована лише у 1910 р. У 1833 р. у Львівській духовній семінарії було утворене товариство «РуськаТрійця» Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Маркіян Шашкевич видав перший альманах віршів, писаних народною мовою, а в 1835 р. опублікував першу ластівку відродження «Голос Галичан», одночасно працюючи над виданням літературного збірника «Зоря». У 1837 р. було видано альманах «Русалка Дністровая», напсаний живою народною мовою.

У 1870 році Галичина одержала статус автономного управління. Життя українців у складі Австрійської імперії набувало нових рис, викликаних формуванням фабрично-заводської промисловості. Західна Україна втягувалась у загальноєвропейський процес індустріаліалізації. Наприкінці ХІХ ст. на західноукраїнських землях нараховувалось 220 середніх і великих промислових підприємств. Через низький рівень організації праці, відсутність парових двигунів та інших промислових машин, західно українська промисловість (цукрова, текстильна, шкіряна, паперова, сірникова галузі) не могла витримати конкуренції дешевих товарів із заходу Австро-Угорщини, і стала занепадати.

Однак, добре розвивались ті галузі, які не мали конкурентів – борошномельна, спиртогорілчана, нафтова, лісопереробна, солеварна. Західна Україна залишалась аграрним краєм. Незважаючи на реформи, великим землевласникам належало 40% земель, а основна маса селянських родин страждала від малоземелля, і працювала на поміщиків на зернових, тютюнових, картопляних плантаціях. Тяжкі економічні умови змушували селян кидати батьківщину і шукати кращої долі в чужих краях. У кінці ХІХ ст. почалась масова еміграція до Канади, США, Бразилії, Австралії – близьк 250 тис. осіб.

Західно-українська інтелігенція намагалась полегшити долю селянства і міської бідноти, залучивши їх до кооперативного руху. Перші кооперативи були покликані забезпечити допомогу бідним і захисити їх від лихварства, що вже набуло масового характеру. Організацією кооперативі у Галичині займався інженер-архітектор Василь Нагірний, який протягом 10 років вивчав досвід швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організував споживчий кооператив «Народна торгівля» для закупівлі і продажу великих партій продуктів для селян. Тоді ж утоврились перші кредитові спілки і страхове товариство «Дністер».

Євген Олесницький заснував товариство «Сільський господар», покликане навчати селян сучасних методів господарювання. У 1868 р. відкрито товариство «Просвіта» з метою надання освіченості населенню, пропаганди національних ідей, у 1873 р. створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке займалось культурно-просвітницькою роботою, видавало журнали «Правда», «Зоря». Згодом преіменоване на наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Період середини ХІХ ст. характерний тим, що в Стрию починається будівництво культурних закладів, промислових підприємств, організовується рух транспорту, засновано першу міську лікарню для жінок у 1847, яка розміщаласьу 2 винайнятих приватних будинках. Спеціальне приміщення під лікарню було збудовано через 30 років. В місті діяли два госпіталі: жидівський і військовий.

В кінці ХІХ ст. австрійський капіталіст Штейєрман збудував у Стрию млин з механічним обладнанням. У 1863 почала діяти перша ощадна каса.

Переломною подією у розвитку міста було будівництво залізниці і залізничної станції, яка згодом стала перехресною станцією шести залізничних шляхів. У зв’язку із цим відкрився завод залізничних верстатів, локомотивна реміза. Перша дерев’яна «станція колійова» була збудована у 1875 р., яка згоріла під час пожежі 1886 р.

Перед першою світовою війною був збудований новий вокзал, який знищили відступаючі російські війська. Згодом одноповерхову будівлю вокзалу збудувала польська влада, і його підірвали німецькі окупанти у 1944 р.

Сучасний вокзал було збудовано у другій половині ХХ ст. Залізниця не тільки пов’язала Стрийський повіт з світом, але і стала місцем працевлаштування для багатьох стриян. Стрияни Левандовський, Турин, Фільварків, що працювали на залізниці інженерами отримали пости керівників підрозділів, а інженер Дутка, який у період української влади в Галичині займав пост міністра комунікації, згодом став директором залізниці у Станіславові.

У 1885 р. першу продукцію – обладнання для нафтодобувної промисловості – випустив завод, заснований англійськими капіталістами Перкінсом і Макентошем, пізніше – це завод «Металіст». В кінці ХІХ ст. капіталіст Верштейн збудував чавуноливарний завод – згодом це завод ім. Кірова.

Відкриваються деревообробні заводи, сірникова фабрика «Ватра». Чех Боулік відкрив першу аптеку в 1809 р. Станом на 1884 р. на території Стрийщини працювали: фабрика заліза в Побуку, фабрика гладження заліза, фабрика лиття заліза, вирізування заліза (в Сколе), фабрики: ковальська, слюсарська, бляхарська, котельник, мосяжник, фабрика золотарів, фабрика рільничих машин, фабрика колодіїв, цехи годинникарів (7), цегельні заводи (4), вапнярки (2), парові тартаки в Стрию і Сколе, водні тартаки (20), цехи боднарів (30), столярів (29), токарів (3), гарбарів (5), римарів і сідлярів (6), цех білошкірник та цех фарб, ткачів (27), сукнарів (5), майстерні кравців (46), кушнірів (21), шевців (105), рукавиць, капелюхів, інтролігатори (4), водних американських млинів (в Братківцях 3, Довголуці, Стрию, Верчанах 2), звичайних водних млинів (127), плавецький млин, пекарні (25), цукерня, м’ясарні і бійні (57), броварні (Слобідка, Любинці, Стрий, Підгородці), горальні (Нижня Лукавиця, Підгірці, Нежухів, Лотатники, Станків, Соколів), дестилярня спирту (4), медоситня, фабрика оцту, олійня (2), аптеки (3), фабрики крохмалю (3), фабрика фарб для білизни, фабрики чорнил (2), сірників (3), мила (3), майстерні мулярів (17), теслів (7), склярів (7), малярів (4), сажотрусів (4), друкарня. Національність власників великих підприємств нам не відомі, але можна припустити, що більшими із них володіли поляки, німці, жиди, вірмени, тільки в робітничих галузях відсоток українців був більший..

У 1880 – 1884 р.р. у Стрийському повіті було 52 школи, 20 читалень, товариство «Рідна школа» в Галичині відкривало школи з українською мовою викладання. У 1876 р. в Стрию зусиллями отця Федусевича створено заклад «Руська Бурса» для бідних учнів, згодом переіменований в «Українська бурса». Розміщалась бурса в спеціально купленому для неї приміщенні на вул. Шевченка біля Народного дому. У 1906 році учитель Степан Дубравський заповів у фонд Бурси 20 тис. австрійських крон своїх власних заощаджень як процентний капітал, з якого щороку виплачувалось 5 стипендій бідним учням. У 1912 р. «Руська бурса» переїхала у спеціально збудоване приміщення – на той час це була одна із найбільших будівель у Стрию на вул. Крашевського (тепер вулиця Гайдамацька).

У 1886 р. пожежею знищено 970 будинків і місто тоді мало вигляд великого кладовища.

Наслідком цієї пожежі стала докорінна відбудова і перебудова Стрия. Прибували і поселялись у передмісті нові мешканці, серед них вже було багато українців (їх тоді називали русинами), це були переважно ремісники і купці, серед них був М. Яцкевич, який згодом заснував шевську майстерню на вул. Крашевського біля парку Вільшина (нині парк ім. Шевченка), в якій згодом працювало 10 працівників і яка виготовляла взуття для двох австрійських полків, що тоді розміщувались в Стрию.

Джерела:

http://ebk.net.ua/

http://ruthenia.info

http://litopys.org.ua

http://exlibris.org.ua

http://ukraine.vip.su

http://www.solovki.ca

http://www.day.kiev.ua

http://www.refine.org.ua

http://www.knutd.com.ua

http://www.castles.com.ua

http://www.readbookz.com