Іван Левинський (1851 – 1919), видатний український архітектор-модерніст, професор Львівської Політехніки, фундатор львівської архітектурної школи, меценат.

Народився Іван Левинський 6-го липня 1851 р. в Долині в сім’ї директора Народної школи, його мати була німкою з Баварії. Коли Іванові виповнилося сім років, батько помер. Доля вдови – важка, а тим паче — в епоху, коли жінка була обмеженою у своїх громадянських правах і не могла працювати.

Тож мати в пошуках кращої долі, переїхала з дітьми в Стрий.

Чотири початкові класи гімназії Іван Левинський закінчив у Стрию. На подальшу освіту коштів не було, і хлопчина влаштувався підробляти помічником дяка. Продовжив навчання у львівській реальній гімназії, одночасно працюючи. Матеріальне становище змушувало І. Левинського заробляти гроші репетиторством та читанням лекцій.

Архітектурний факультет Львівської Політехніки майбутній мільйонер закінчив у 1874 р. з відзнакою. І у великій нужді.

Львівська опера, готель “Жорж”, залізничний вокзал, кам’яниця товариства “Дністер” – споруди, що є окрасою Львова звела фірма відомого українського архітектора, будівельника, науковця, підприємця і громадського діяча Івана Левинського.

Згодом відкрив маленьке архітектурно-технічне бюро на вул. Личаківській, 6, яке займалося виготовленням проектів майбутніх будинків. Це бюро розвивалося якнайкраще і дуже скоро Іван Левинський став одним із найдіяльніших архітекторів Львова. Заробивши перший значний капітал, спільно з професором Політехніки Юліяном Захарієвичем купив велику земельну ділянку на Костелівці, на якій у 1888 р. відкрив перше власне підприємство — "Фабрику кахлевих печей і матеріалів будівельних".

Вона розташувалася в невеликій двоповерховій споруді (тепер — вул. Чупринки, 58), де п’ятеро найнятих гончарів випалювали кахлі, декоративні вироби та посуд у гуцульському стилі.

Через кілька років Іван Левинський створює ціле фабричне містечко: фабрики кахлевих печей і майоліки, штучного каменю, гіпсу, столярських і теслярських виробів, слюсарську, з виробництва дахівки, піску, тартак, сировинні склади, мережу крамниць і житлових споруд для працівників. Ця багатогалузева виробничо-спеціальна база дала змогу замкнути весь технологічний ланцюжок: від архітектурних проектів до будівництва об’єктів "під ключ".

Для облицювання інтер’єрів та екстер’єрів, виготовлення різної конфігурації підлогової плитки на двох фабриках Левинського почали виробництво штучного каменю методом пресування під парою піску, гіпсу та вапна. Щороку на цих підприємствах виготовляли 10000 м² штучного каменю, який добре витримував атмосферні впливи і був дешевшим за природний аналог. А додавання до нього в різних пропорціях столярного клею, цементу, барвників дозволяло створювати псевдограніт і псевдомармур, які прекрасно надавалися до шліфування.

Ці винаходи пройшли випробування століттям і донині не втратили ані своїх якостей, ані зовнішнього вигляду. Навіть більше: непідготоване око не розпізнає, що в оздобленні колишньої Галицької ощадної каси у Львові (Музей етнографії та художнього промислу) чи теперішнього офісу Промінвестбанку використано розробки фірми Левинського, а не натуральні копалини.

Фірма Івана Левинського першою в Галичині застосувала залізобетонні конструкції в спорудженні будівель (Львівська опера, залізничний вокзал) і гіпсові плити для стін і перегородок. Фабрика Левинського впродовж кількох десятиліть була єдиною в Галичині, яка виготовляла гіпс у промислових масштабах. Фірма процвітала.

Напередодні Першої світової війни Іван Левинський став найбільшим працедавцем Львова: лише на його будівельних підприємствах працювало близько тисячі осіб. На початку ХХ століття австрійсько-німецький промисловий довідник називав фабрику Левинського одним з найбільших керамічних підприємств Європи.

На міжнародній виставці в Одесі 1911 р. львівську кераміку та будівельні вироби чужа держава, Росія, відзначила золотою медаллю "Императорского российского технического общества". Відтак російський ринок охоче імпортує продукцію фабрик Івана Левинського.

Феномен "розкрутки" архітектурно-будівельної фірми з Галичини, як вважають фахівці, полягає в художній ексклюзивності її продукції та будівельних робіт. До європейського модерну, який у той час набув широкого розвитку в різних мистецьких напрямах, Іван Левинський домішує українську традицію.

Цей унікальний новаторський архітектурний прийом отримав назву "української сецесії". Зокрема в керамічних виробах його фабрики проглядаються гуцульські мотиви. А будівельні роботи бетоном, цементом, штучним каменем фірма Левинського пожвавлює керамікою, кольоровими кахлями, дерев’яними деталями.

Щоб через затримку обігових коштів не зупиняти будівельні роботи, майстер вкладає власні гроші у спорудження об’єктів (наприклад, Львівського залізничного вокзалу). Про рентабельність бізнесу Івана Левинського можна скласти уявлення з великих пожертв і меценатських внесків, які він давав на ліквідацію щорічного стихійного розливу рік у Галичині, на спорудження лічниць, мистецькі, художні, музичні проекти та інші добродійні цілі. А ці суми становили лише три відсотки від щорічного прибутку фірми.

Упродовж життя І. Левинський безупинно розширяв межі своєї діяльності, закладав нові підприємства, так що після смерті залишив величезний будівельний концерн, який об'єднував усі стадії будівництва: вибір та придбання земельної ділянки, проектування і погодження проекту, будівництво, оздоблення, встановлення необхідного обладнання, продаж та оренду нерухомості, аналогів якого не було в Галичині.

На початку ХХ ст. на підприємствах Івана Левинського працювала майже тисяча осіб. Коли починалася ранкова зміна, Левинський виходив з власного будинку, який спорудив при головній фабриці, сідав у кінний екіпаж і об’їжджав будови. Робочий день на фірмі, як і на інших підприємствах Австро-Угорщини, тривав 16 годин. Проте, щоб якось врівноважити права та обов’язки працедавця і працівників, Левинський ініціював створення на фірмі так званого "Керамічного гуртка", до якого належала вища категорія працівників — художники, архітектори, і товариства "Поступ", яке об’єднувало робітників фабрики. За своїм призначенням ці структури нагадували сучасну профспілку.

За день перед своїми уродинами галицький фабрикант накривав столи для всіх працівників і особисто частував їх.

Виплата єдиного щорічного призового фонду припадала на день народження Левинського. Шосте липня на фабриці було законним і цілком оплачуваним вихідним. За день перед своїми уродинами галицький фабрикант накривав столи для всіх працівників і особисто частував їх.

Робітниче поповнення вирощували своїми силами. При кожному виробничому підрозділі було відкрито навчальні курси. Як розповідають історичні джерела, фахові школи Левинського були найбільшими навчальними закладами такого типу в Галичині. Талантів, які виявляли себе, Левинський відправляв далі в науку. Одного разу на будові він побачив хлопчину, який малював під час обіду. Юного "рафаеля" відправили в студію до відомого художника Олекси Новаківського, і згодом Україна отримала видатного графіка Лева Геца.

У 1903 р. професорський склад Львівської політехніки на визнання заслуг педагога і будівничого І.Левинського обрав його професором будівельного відділення. Упродовж 1911-1914 рр. Іван Іванович - декан факультету архітектури Львівської політехніки.

У 1894-1914 роках фірма Левинського мала виключне право на постачання облицювальної та мурованої цегли для урядових будівель, якої вона щороку виготовляла 2 млн штук.

У 1918 р. польська адміністрація, яка успадкувала борги австрійської влади, не розрахувалася з Левинським за виконання держзамовлень - на думку фахівців, головним чином через українську патріотичну позицію Левинського, який був наближеним до митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького й одним з ідеологів державності України. Владний тиск розвалив потужний будівельний холдинг Івана Левинського на кілька невеликих підприємств.

Архітектурно-проектне бюро І. Левинського за час своєї більш як 40-річної діяльності зверталось до різних стилістичних напрямків, зокрема до таких історичних стилів, як неоромантика і неоготика. Споруди виникали у різних частинах Галичини: у Дрогобичі, Стрию, Станіславі, Перемишлі та інших містах і містечках. Для Львова проектувались будинки, які пізніше сформували вулиці, площі, що і сьогодні визначають обличчя Львова.

Узагалі у Львові фірма Левинського спланувала близько 40 споруд самостійно та близько 50 за участю інших архітекторів: палац Сємєнських-Левицьких на вул. Пекарській, будинок страхової компанії “Дністер” на розі вулиць Руської та Підвальної, готель “Жорж”, вілла “Марія” на вул. Нечуя-Левицького, 20, палац Потулицького на вул. Матейка, 4, монастир Кармеліток Босих по вул. Чупринки, Музичний інститут ім. М. Лисенка, торговий пасаж Міколяша між вулицею Коперника та Вороного.

За радянських часів концерн Левинського, який займав значну територію між нинішніми вулицями Генерала Чупринки, Жуковського, Єфремова та Левинського, був націоналізований і розділений поміж кількома різними підприємствами. Деревообробне підприємство існувало до 1970-го, коли на його місці побудували кілька стандартних п'ятиповерхівок.

А під № 58 на вулиці Генерала Чупринки ще збереглося кілька корпусів керамічної фабрики Левинського. Торгову марку Івана Левинського замовчували і забороняли ще до початку 90-х років. А це величезний внесок в архітектуру і українське обличчя Львова, яке творив метр.

І.Левинський був активним громадським діячем. Він ініціює створення ряду промислово-технічних організацій, засновує товариство ”Праця”, бере участь у діяльності багатьох українських культурно-просвітницьких товариств.

Співробітники і студенти називали його "Серденько", бо він любив називати так усіх.

Співробітники і студенти називали його "Серденько", бо він любив називати так усіх. Талановитий архітектор, будівельник, енергійний підприємець більш за все цінував совісну працю, яку завжди вмів справедливо оцінити і винагородити.

І.Левинський мав грандіозні плани, втілити які завадила Перша світова війна. В червні 1915 року його разом з іншими відомими українцями Львова російські власті відправляють до Курська в якості заручника.

Події листопада 1918 року, проголошення ЗУНР сповнюють І.Левинського новими ідеями і планами, але поразку українців в боях за Львів він переживає дуже болісно.

Не дивлячись на те, що І.Левинський відзначався рівними відносинами із своїми польськими колегами, у травні 1919 року заявив протест проти поневолення Польщею Західної України і відмовився присягнути на вірність польській державі.

Його фірма стає об’єктом бойкоту, а сам професор перебуває в опалі. Наприкінці травня 1919 року І.Левинського звільняють з посади професора кафедри. Все це його підриває здоров’я.

Помер професор 4 липня 1919 р. від інфаркту, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

На його могилі поставлено пам’ятник, на якому викарбувано напис:

"Різьбив душі людей силою характеру, кров’ю серця, силою розуму".

За матеріалами:

http://www.mankurty.com

http://www.liveinternet.ru

http://zamoznist.com.ua