Неділя, 26 жовтня, 2014
Увійти

Дощ

ДощТе, що сама колись пережила... Присвячується О.Д.

Моїм містом оволодів перший справжній дощ цієї осені. Спізнілий – бо вже кінець листопада, і лише за якимось дивним небесним непорозумінням він падає на землю дощем, а не снігом – природніше було б навпаки...

Дощ прийшов до мого міста непомітно, пошепки, вночі – й лише за кілька годин змінив все навколо: останні скупі барви осені зблідли й потьмяніли, і все місто розчинилося у сумному сірому мареві.

Те, що сама колись пережила...

Присвячується О.Д.

 

Кохати не смію, забути не можу... Дощ... Seems I've been running all my life, Like watercolors in the rain... Roxette, "Watercolours In The Rain".

Дощ...Моїм містом оволодів перший справжній дощ цієї осені. Спізнілий – бо вже кінець листопада, і лише за якимось дивним небесним непорозумінням він падає на землю дощем, а не снігом – природніше було б навпаки...

Дощ прийшов до мого міста непомітно, пошепки, вночі – й лише за кілька годин змінив все навколо: останні скупі барви осені зблідли й потьмяніли, і все місто розчинилося у сумному сірому мареві.

Я ненавиджу своє місто під час дощу, в цей час його любити неможливо, жоден збоченець не здатен любити нескінченну багнюку під ногами, розмоклі смітники, сірі панельні будинки, які під дощем стають зовсім жалюгідними – ці картини всюдисущої розрухи залишають по собі депресію, з якою мені інколи доводиться боротися місяцями...

Але я обожнюю дощ в моєму місті – бо можна просто гуляти собі без парасольки й відчувати на своєму обличчі його прохолодні поцілунки, можна взагалі робити будь-що, все буде спокуто й вибачено: ходіння по калюжах, мокрі ноги та брудні джинси; чи то сльози, чи то краплі на обличчі; чи то сумні, чи то веселі думки; хворе горло та лихоманка ввечері, коли дуже хочеться похворіти й пожаліти себе, тремтячи від температури під теплою ковдрою – жодної цензури, жодної самокритики.

Дощ. Дощ прийшов до мого міста вночі, але я одразу ж відчула його – цей тихий шепіт ні з чим не переплутаєш. Він знову тихо огортає своїми обіймами будинки, просочується до сердець і душ його мешканців, заколисує їх у останніх передранкових снах...

Я прокидаюсь рано, в сірих листопадових сутінках: навколо сумно й похмуро, мені хочеться пити, але навіть думка про те, що задля цього мені доведеться залишити своє тепле ліжко, змушує мене здригнутись – холодно. Лежу, не рухаючись... Все одно доведеться підвестись через півгодини, гірше – доведеться вдягтись й вийти з дому. Але поки що я лежу.

Я завжди любила ці півгодини роздумів вранці... Але останнім часом ці роздуми стали занадто болючими... Може, тому, що моє ліжко стало самотнім? У когось з нас має початись своє життя, у Тебе, чи у мене – нема різниці, але воно має початись, інакше між нами, як і зараз, буде більше питань, ніж тверджень...

Моє кохання розчинилось десь у нескінченному Всесвіті, а я все не можу з цим зміритися. Бо не можу зрозуміти, чому? Що могло трапитись між двома, які несамовито кохали, і віддавали себе одне одному до останньої краплини? Які ніколи не сперечались, не сперечались і в останній день свого кохання?

Виснажена думками, я вирішую підвестись з ліжка. Попереду в мене дуже важкий день, і краще почати його на півгодини раніше, ніж остаточно збожеволіти за ці півгодини від своїх роздумів...

Холодна підлога обпікає мої ноги, які Ти колись так любив цілувати... В темряві я не можу знайти ані капці, ані халатик, вмикати ж світло мені зовсім не хочеться, плентаюсь до кухні босоніж та роздягнена, і відчуваю, як від холоду, немов від Твого дотику, напружуються мої груди...

Ранкова кава гаряча та гірка, мене нудить від неї, мене взагалі нудить кожного ранку, це - депресія... Мені треба негайно розпочати своє життя, окреме від Тебе, бо скоро я просто збожеволію від самоти і тиші, від власних спогадів, які я незграбно намагаюсь залишити на папері...

Нарешті вже дощ... Саме сьогодні мені треба до військкомату. Навіщо жінці військкомат? Я навіть не лікар вже, але залишаюсь молодшим лейтенантом медичної служби... Тому доведеться мокнути на зупинці трамвая, потім довго їхати, потім сперечатися з купою чинуш-бюрократів, цікаво, у Швеції теж такі бюрократи у військкоматах? А, може, там і військкоматів немає? Дощу там сьогодні точно немає, там вже сніг... Хотіла б я до тієї Швеції...

Трамваї зникають у мареві, і здається, що вони підіймаються по своїх коліях прямісінько на небо... Мокра зупинка, три жалюгідні бабусі в дощовиках з якимись жахливими сумками, Господи, ну чому їм вдома не сидиться? Трамваї сьогодні ходять за розкладом Закону Підлості: вже три поспіль проїхали в протилежну сторону. Моя парасолька схована в сумці, я навмисно не відкриваю її, мені хочеться плакати, і я роблю це, не соромлячись нікого, під такою зливою вже ніхто не здатен розібрати, чому в мене мокрі щоки...

Нарешті з дощового марева, немов великий червоний привід, з'являється трамвай, три бабусі заштовхують мене у нього, запихають свої сумки, залазять самі, мені вже все одно, мене навіть не хвилює те, що хтось з них міг розірвати мені сумкою панчохи, мене вже нічого не хвилює, немовби душа вже залишила моє гарне, але нікому не потрібне тіло... Трамвай...

Теплі дитячі згадки: там, де я жила в дитинстві, лише ним можна було виїхати до центру міста... Потім я зросла, змінила декілька осель, звикла до метро, маршруток і таксі, і майже забула про старенькі трамваї, якими з таким задоволенням їздила в дитинстві... Забула доти, доки випадково потрапивши до трамваю, не зустріла в ньому Тебе...

Сама не знаю, чому того спекотного дня я вирішила їхати до косметолога саме на такий спосіб... І саме в той час – я ж бо їхала зарано, за годину до часу, який мені призначили. Напевне, Доля...

Веселі зелені очі, усмішка, засмагле обличчя – я дивилась на Тебе, немовби у дзеркало, ми були дивовижно подібні одне до одного, як брат із сестрою, як дві половини одного серця... З військкомату доводиться їхати до універу, потім ще по своїх нескінченних справах: втративши нормальну роботу, яка раніше була головним пунктом мого життєвого розпорядку, я натомість отримала безліч нікому не потрібних, але важливих справ, які тепер заповнюють кожен мій день, які я всім серцем ненавиджу, але ніяк не можу них позбавитись...

Моє волосся від дощу стало хвилястим та важким, я всім тілом відчуваю чиїсь захоплені погляди, вони дратують мене, вони мені зовсім не потрібні, я не хочу нічого, нікого, я хочу спокою, це так неприродно для мене, я завжди поводилась, немов кінозірка, мене підносило захоплення оточуючих, я була щаслива ним, але що тепер зі мною сталось?

Хіба це я? Чи, може, це моя оболонка, а моє Я теж розчинилось десь у безжалісному Всесвіті? Бо воно вже давно стало невіддільною частиною Твого серця, де ж Ти тепер? Якою ж я виявилась слабкою та жалюгідною... Не можу пережити розставання, не можу вийти з чергового життєвого "облому" з гідністю, з високо піднятою головою, як робила це раніше – а, може, в моїм житті при всіх його труднощах та негараздах просто не було раніше справжніх "обломів"?

Я ніколи не мала звички комусь жалітись, але мені ніколи не було легко – я завжди боролась з чимось, від персональних злиднів, в яких перебувала моя родина до загальносвітової соціальної несправедливості.

Я звикла до боротьби, я жила цим, і я... була сильною! Але хіба тепер я сильна? Хіба це я? Навіть дивлячись на себе в дзеркало, я не можу себе впізнати: так, те, що я зблідла та схудла, мене прикрашає, але ці очі – вони ніколи не були моїми, це очі звіра, який потрапив у пастку, як мені пережити цей нескінченний день?

А ніч, яка прийде після нього? Як пережити все це життя, яке тепер втратило свій сенс, але якого залишилось для мене ще так багато? Навіть дощ не рятує, бо він несе з собою спомини: колись давно, кілька тисячоліть тому, потрапивши під таку саму зливу, я, наскрізь змокла, прибігла до тоді ще нашого дому, і Ти, сміючись та жартуючи, зтягував з мене важкий мокрий одяг, витирав моє волосся, поїв мене гарячим вином, і кохав...

Кохав несамовито, так, як вмів тільки Ти, Ти так боявся тоді, що я захворію, кого ж Ти кохаєш зараз? Хто захлинається насолодою під Твоїм сильним та безжалісним тілом? Я вже не відчуваю ніг від холоду та втоми, краще б я не чула власних думок, але якраз думки вперто не погоджуються мене залишити... Думки та спогади, змішані та з'єднані навіки, я навіть не розрізняю вже, що я думаю, а що – згадую... Напевно, я просто марю, марю вже 3 місяці поспіль, і це, здається, вже не депресія, а просте божевілля... Зрештою, хіба в цьому є якась різниця для мене? Біль залишиться болем, як не називай його...

Мокра і змучена, я падаю на сидіння в пізньому напівпорожньому вагоні метро, поруч тієї ж секунди сідає якийсь хлопець:- Дівчина загубила парасольку? Дозвольте провести вас, я поділюсь своєю.

Боже, це ж Він! Це Його голос!!!

Хвилювання стискає мені горло, і я майже пошепки схлипую: - Це Ти, Діма? - розплющую очі, це не Він, я розчаровано вибачаюсь, знічений хлопець щось бурмоче й швиденько зникає, і це є найкращим кінцем, бо іншого я б зараз просто не витримала...

Нарешті вже я вдома, на жаль тут немає Тебе, і нема кому витерти моє мокре розкішне волосся, нема кому зігріти мене теплом свого тіла, нема кому просто сказати мені щось, я завжди боялась того, що колись настане день, коли мені вже не буде з ким словом перемовитись, і ось він настав...

Точніше, настав він вже 3 місяці тому, просто я й досі не звикла до цього... Мої панчохи все ж таки хтось розірвав, але, зрештою, хіба це має значення? Я повільно звільняюсь від мокрого одягу, залишаючи його будь-де, ми стільки разів робили так разом, і як мені було солодко вранці милуватись цим безладом, який можуть створити лише двоє закоханих, що не могли стримати своє бажання якомога скоріше злитися в єдине ціле...

Завтра мені буде боляче бачити це, але я не хочу думати про завтра, я мрію не прокинутись завтра, щоб назавжди припинити цей біль... Зрештою, це не так вже й важко, я ж була колись лікарем, і в мене повна аптечка ліків, якими я ніколи не користувалась, але останніми тижнями мої думки все частіше повертались до них...

Я вже навчилась думати про смерть, як про позбавлення від мук, і багато разів зважила для себе, що страшніше: гріх самогубства, чи нескінченна біль довгого самотнього життя, я добре знаю, що рано чи пізно я скінчу саме так, то ж чого мені чекати? В моїй кімнаті напівтемно - дивно, вологі листопадові сутінки, виявляється, теж бузкові, саме такі, як ті, ніжні й спекотні липневі сутінки в далекому чарівному Києві... Скільки ж ще кожна мить мого життя буде нагадувати мені щось з минулого?

Саме в таких сутінках ми стояли поруч на схилах Дніпра, я відчувала Твою сильну руку, це мене збуджувало й розгублювало, я була безмежно щаслива й мені здавалось, що це щастя буде безкінечним... Тоді я була майже дитиною, треба вже колись і з справжнім життям познайомитись... Я навіть не можу уявити, скільки вже сиджу біля вікна, і сутінки вже з бузкових перетворились на темно-сірі, і я тільки зараз згадала, що цілий день нічого не їла, але мені зовсім не хочеться їсти – навіщо? І спати не хочеться, цікаво, скільки я витримаю ось так, без їжі та сну, та навіщо витримувати, я вже передумала все, що могла, Тебе немає...

Знов, як вранці, плентаюсь до кухні, знов холодна підлога, холодна вода, якесь снодійне, одна пігулка, дві... Я озираюсь навколо себе, хоч знаю, що нікого нема й не може бути, а потім зненацька висипаю собі в руку все, що є в пляшці, і швидко ковтаю, запиваючи водою, захлинаючись і кашляючи...

...Я лягаю спати в самотнє холодне ліжко. Весь світ заливає сумний сірий дощ – я вже звикла за цю добу до його розміреного шепотіння, і моє серце б'ється в такт із ним. Темно навкруги. Серце розривається від болю, губи шепочуть одну молитву, єдину за останні 3 місяці: Боже, поверни Його мені! І, здається, від неймовірного болю я справді починаю марити... чи, може, небо таки змилостивилось наді мною? Бо темрява стає нестерпно гарячою й відчутною, вона втілюється у Твої сильні руки, у Твоє тіло – я не встигла ще забути його, я, напевно, ніколи не буду здатна забути його... Я відчуваю гаряче дихання живої пітьми, чи це Твоє дихання? Лагідні руки ковзнуть по моїх грудях, вимогливо стискають їх, я вже не можу стримувати себе, й вигинаю спину – і саме в цю мить темрява оволодіває мною.

Кожною клітиною свого змученого тіла я відчуваю цей неспинний рух, цю пристрасть, я вся належу їй, я підхоплюю її скажений ритм і рухаюсь разом з нею, і моє серце теж підкорюється цьому... Я вмираю від болю і неймовірної насолоди, схлипую, хочу кричати, але крик тоне в безкінечному потоці нічного дощу... Я підіймаюсь по східцях до Раю, я заповзаю по них, бо це несамовите кохання виснажило мене до краплини, розіп'яло мене, розірвало на шматки; знесилено хапаюсь за останню сходинку й провалююсь на саме дно ні з чим незрівнянної насолоди...

Я помираю... Темно навкруги. І нічого немає... Є тільки сумний осінній дощ, він заливає собою весь світ. А Тебе – немає. І не може бути... Ти давно вже розчинився у безкінечному дощу десь між Сумами та Борисполем... Просто я дуже хотіла, щоб Ти був поруч...

Боже, ти ж бачиш, як я страждаю, поверни Його мені! Моя душа розтерзана, мене просто немає...

Я занурююсь у темряву, і вона ласкаво приймає мене в свої затишні обійми. І мені хочеться лише одного: теж розчинитися у нескінченному дощі просто щоб знайти Тебе й з'єднатися з Тобою назавжди, візьми мене до себе!

Але жорстокий дощ не хоче прийняти мене, він лише тихо заколисує, і я підкорююсь, й нарешті засинаю під тихе шелестіння ніжного дощу, спізнілого дощу, першого осіннього дощу... останнього осіннього дощу... Останнього - бо знаю, що завтра цей дощ стане снігом.

Листопад 2005р., Січень 2006р.

Додати матеріал

Додати матеріал

Реклама

Читайте з мобільного

або відкрийте stryi.com.ua на
iPhone / Android / WAP -пристрої

Помітили помилку?

Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Нові коментарі