Субота, 21 липня, 2018
Увійти

Нижанківський Остап

Віддавався пісні, як Орфей.
Весь – немовби з чистого кришталю,
– Так лише досвітній соловей
Сам себе виспівує без жалю!

Іван Гнатюк

Нижанківський Остап  — відомий український композитор, визначний хоровий диригент, організатор музичного життя і нотно-видавничої справи у Галичині, автор сольних, ансамблевих, хорових творів.

Ім’я Нижанківського користувалося заслуженою популярністю серед культурної громадськості кін. ХІХ – поч.. ХХ ст. Він був одним із перших галицьких послідовників М. Лисенка, видатним пропагандистом його творчості.

Народився Остап Нижанківський 24 січня 1863 р. в Стрию в сім’ї інтелігентів. Він був найстаршим з 9 дітей пароха Осипа Нижанківського. Закінчивши початкову школу в Дулібах, Остап разом із матір’ю, молодшими братами та сестрою переїжджає в Дрогобич, де вступає в гімназію, в якій раніше навчався Іван Франко.

Уроки співу в гімназії не були обов’язковими. Однак тут постійно, протягом років діяв хоровий гурток, участь в якому у старших класах брав і Остап. Ці уроки музики були для нього найулюбленішими. Його потяг до музики був настільки великим, що «замість латини і греки… тратив ночі на писання нот, займався співом».

Остап НижанківськийУ гімназії Остап дістав найперші знання з теорії та історії музики, з хорового співу, навчився грати на флейті та скрипці, познайомився з диригуванням. Музика, література, театр у сім’ї Нижанківських були завжди в пошані. Всі діти з охотою співали і музикували на фортепіано, яке мама привезла з собою в Дрогобич. До часу навчання в Дрогобицькій гімназії належать перші композиторські твори 17-річного Остапа на слова галицьких поетів І. Мардаровича, І. Глібовицького.

У гімназії Нижанківський став учасником таємного літературного гуртка, в якому вивчав творчість Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ’яненка. В результаті конфлікту між патріотами-гімназистами і професором Гошовським, 24-річний Остап Нижанківський був виключений із шостого класу гімназії і змушений був поступити на військову службу в Австрійську армію у Львові.

Перебуваючи на службі 1882 – 1885 р.р., Остап відвідував збори студентського товариства «Академічне братство», де познайомився з Іваном Франком, Анатолем Вахнянином, у вільний від військової служби час брав участь в учнівському хорі як співак і як диригент. Перебуваючи у війську, Нижанківський написав музику до творів: «У гаю», «До ластівки», «В гаю зеленому враз зі мною», «Широка долина», інші твори, які поширювались серед гімназійної молоді. Композиції «Гуляли» і «З окрушків» увійшли до золотого фонду української хорової музики.

Мотивом створення хору «Гуляли» у 1884 р. була особиста драма Остапа — раптова смерть коханої дівчини. Тема рекрутчини, втраченої молодості розкрита Нижанківським у хорі «З окрушків», тобто з уривків на слова Юрія Федьковича. Кирило Студинський згадує про одну з хорових репетицій «З окрушків»: «Ми розучували пісню Остапа «З окрушків». Коли ми одного разу її співали з усіма нюансами і тінюваннями, Остап перестав диригувати, опустив руки в долину і вслухався в пісню. Ми ж співали, не зупиняючись:

А я стою та  дивлюся,
Та нищечком плачу,
Та сивію як той голуб…
Сам не знаю, за що
Вони мене покинули!...

З очей Нижанківського покотилися сльози. Подібно до Федьковича, заплакав музикант над марно потраченими літами, що «марширують цісарською дорогою». Не чекаючи ніякого знаку від свого диригента, ми самі докінчували пісню, а Остап вклонився, сказав : «Дякую» та відвернувся, мабуть, щоб ніхто не бачив його сліз, та ми їх бачили і плач Остапа відчули в наших серцях».

Ставши учнем Львівської української гімназії, Остап Нижанківський разом з товаришами засновує у 1885 р.перше в Галичині нотне музичне видавництво «Бібліотека музикальна», яке пропагує українську хорову музику — твори М. Лисенка, П. Ніщинського. Це видавництво, що дістало підтримку І. Франка, який писав: «Завданням видавництва є розширити по всіх найбідніших руських хатах руську пісню, зігріти всіх до щирої любові до всього, що є своє, рідне…», випускало примірники своєї бібліотеки невеликими тиражами і продавало за низькою доступною ціною усім бажаючим.

Твори в «Бібліотеці музикальній» видавались літографічним способом: ноти для літографії переписував сам О. Нижанківський, який був «душею видавництва». Маючи неабиякий хист художника, він «дбав про артистичну обгортку, сам переписував не тільки ноти, а і слова». Радо привітав галицьке нотне видавництво Микола Лисенко, який погодився співпрацювати з організаторами: «Поможи вам, Бог, у цій спасенній дорозі. Я можу вам охоче допомагати і особливо такими речами, які у нашій проклятій цензурі забороняються».

Під впливом М. Лисенка Остап Нижанківський серйозно займається фольклором — записує і опрацьовує народні пісні. У Нижанківського утверджується переконання, що він стане професійним композитором. Паралельно з видавничою, композиторською, фольклористичною працею, Нижанківський продовжує заняття з гімназійним хором. На кінець 1885 р. в репертуарі хору вже було близько 60 творів. Бурхлива дяльність О. Нижанківського як диригента тісно пов’язана з організацією та проведенням різних концертів — мистецьких, музично-декламаційних.

У 1888 р. Нижанківський закінчив навчання у Львівській гімназії. Через категоричну заборону батька, який не вважав професію музиканта достатньо «надійною», не зміг здійснити своєї мрії про навчання у Миколи Лисенка, хоча він спеціальним листом запрошував Остапа на навчання до Києва. Остап Нижанківський думав і про навчання в університеті. Але батько Остапа, довголітній парох села Великі Дідушичі, вважав, що «член шанованої священичої родини не може вибирати ризикованої кар’єри музиканта”. Він висловоював глибоке занепокоєння музичними захопленнями своїх трьох синів під час їх пізнішого навчання в духовній семінарії: «Боже, Боже! За що ти покарав мене синами музикантами?».

Усі ці обставини змусили Остапа після гімназії вступити до Львівської духовної семінарії. Про цю, за його словами, «трагедію» свого життя він розповів Філаретові Колессі, який згодом писав:

«Захоплений Лисенком, Остап Нижанківський задумав виїхати до Києва, щоб під рукою славного українського музиканта студіювати науку композиції і присвятити себе музичній діяльності. Цю пропозицію Лисенко прийняв надзвичайно прихильно та, відповідаючи Нижанківському окремим листом, запрошував його до себе, обіцяючи влаштувати йому побут у Києві і всяку допомогу. Так що ж? Лисенків лист опинився в руках Остапового батька, священика, який не погоджувався із тими замислами сина, бо гаряче бажав, щоб він став священиком».

Цього листа Остап прочитав аж по смерті батька і з великим жалем сказав «Тату, тату! Що Ви зробили?».

Вступивши до Львівської духовної семінарії, свої розчарування, тривоги Остап вилив у романсі на слова Т. Шевченка «Минули літа молодії». У 1891 р. Остап став диригентом семінарського хору. Нижанківський-семінарист достойно продовжив традиції М. Шашкевича, він здійснив у семінарії справжню мовну революцію: розмовляти стали лише українською, а відступників бойкотували.

Крім занять музикою, Нижанківський організовує концерти, мистецькі вечори, «артистичні прогульки» — концертні мандрівки студентів та учнів по рідному краю, що мали благодійні цілі. За час навчання в семінарії О. Нижанківський написав: Коляди», «Вітрогони», «Стелися, барвінку», «Скорбна дума», «Мені аж страшно як згадаю», «Святий Боже», «Слов’янські гімни”, «Батько і мати», інші.

Рік закінчення духовної семінарії, 1892 — супроводжується рядом важливих вирішальних подій для Нижанківського. Його обрано членом журі Першого співочого конкурсу «Львівський боян». Того ж року він висвячується і одружується з дочкою галицького композитора Іларія Бачинського — Галиною і переїжджає на Тернопільщину в Бережани служити священиком. В душі його продовжує домінувати справа служіння музиці.

Іван Боднарук так пише про Остапа:

«Муза будила його серед ночі, вкладала олівець до рук і казала рятувати народні цінності та їх гармонізувати».

У 1894 р. композитор повертається до Львова щоб написати кантату на честь приїзду до Галичини цісаря Франца Йосифа. Згодом отримує у Львові посаду вчителя співів у гімназії, водночас стає диригентом і керівником «Львівського Бояна», членом заснованого Іваном Франком «Комітету» для збирання народних пісень. У 1895 р. у Львові відбувся прощальний концерт С. Крушельницької, яка виїжджала на навчання в Італію. Спеціально для цієї події О. Нижанківський написав соло «І молилася я» на слова О. Кониського і присвятив його великій співачці.

Відчуваючи брак професійної музичної підготовки, як і відповідного документу, який дав би йому право викладати музичні предмети в навчальних закладах, Остап Нижанківський їде до Празької консерваторії. У 1896 р., склавши іспити екстерном з відзнакою, отримує кваліфікацію «Професор співу в учительській семінарії та середніх школах». Однак, повернувшись до Львова, дізнається, що адміністрація учительської семінарії звільнила його через те, що включав до навчальної програми твори українських композиторів і народні пісні. Одночасно композитор втратив місце диригента товариства «Львівський боян». Так несподівано О. Нижанківський залишився у Львові без засобів для існування.

...митрат дав йому пораду : «Отче, якщо хочете співати, то можете дістати парафію в горах, там зможете співати, скільки схочете»

Він бідував, шукав будь-яку роботу. Земляки не підтримували талановитого композитора, в соборі Св. Юра «сиділи люди, які скоса дивилися на молодого священика, що традиційні чоботи перемінив на черевики, а реверенду — на довгий сюртук англійського крою». Не дістав Нижанківський роботи і в референта митрополичої консисторії, а натомість митрат дав йому пораду : «Отче, якщо хочете співати, то можете дістати парафію в горах, там зможете співати, скільки схочете».

Не маючи ніяких матеріальних засобів, доведений до відчаю, Остап Нижанківський вирішив виїхати в Америку, але духовна влада не дала йому дозволу на виїзд. У 1897 р. О. Нижанківський займає вільну парафію в досить багатому селі Довжанка на Тернопільщині, він працює священиком-адміністратором і займає прогресивну громадську позицію. Під час виборів до австрійського парламенту він виступає проти кандидатури графа Борковського і пропонує на це місце Івана Франка. Внаслідок чого позбавляється службового місця і переїжджає в бідне село Качанівка поблизу російського кордону. І тут, в глухому закутку Нижанківський займається культурно-просвітньою і суспільно-корисною працею, зокрема організовує в селі читальню «Просвіти», селяни обирають отця своїм радником.

На запитання товариша «Що робиш, Остапе?», той з іронією відповів «Продав фортепіано, купив корову і пасу».

Про заняття музикою в тому побуті не могло бути й мови. На запитання товариша «Що робиш, Остапе?», той з іронією відповів «Продав фортепіано, купив корову і пасу». Три роки, які провів Нижанківський на Тернопільщині були для нього найважчими в житті. Обставини позбавили його можливості творити, займатися улюбленим музичним мистецтвом. В цей період не написано жодного музичного твору.

У 1900 р. Нижанківський повертається на Стрийщину. Спочатку працює парохом-адміністратором с. Дуліби, а через півроку — парохом с. Завадів, де раніше парохом був батько його матері Й. Тишинський і де минуло дитинство композитора.

Приїзд О. Нижанківського на Стрийщину — не тільки важлива подія в житті композитора, але й вагома сторінка в культурно-суспільному і політичному житті нашого краю і всієї Галичини. Парафія в Завадові, що включала ще і села Нежухів і Голобутів, була в дуже занедбаному стані (неграмотність, п’янство). Нижанківський будує читальні, організовує Товариства тверезості, піднімає освіту селян, входить до шкільних рад усіх трьох сіл, веде просвітню роботу з батьками, які не відпускали дітей до українських шкіл.

Завадівський період композитора був ущерть заповнений громадськими справами. Він організував при церкві хор, який співав не тільки Службу Божу, але й народні пісні. Він вважав, що у церкві Богослужіння повинні співати всі прихожани, тобто він був прихильником так званої «самопівки», у цьому йому допомагав дяк М. Ничипір.

Стрийські шанувальники таланту Нижанківського запросили його керувати товариством «Стрийський Боян». У 1901 р. О. Нижанківський влаштував концерт у Народному домі в Стрию з участю видатного співака О. Мишуги, у 1902 р. – величний ювілейний концерт, присвячений Д. Бортнянському. У 1902 р. Остап Нижанківський бере участь у Першому з’їзді західноукраїнських композиторів у Перемишлі, на якому серед інших вирішувалось питання видання українського музичного журналу в Галичині.

Культурно-просвітню роботу на Стрийщині О. Нижанківський поєднує із господарсько-економічною. Він не тільки відкриває в Завадові філію «Просвіти» у 1904 р., а і магазин при ній, засновує першу в Галичині українську кооперативну молочарню. Для цього він запрошує спеціаліста кооперативної справи Яна Б’єдроня і організовує шестимісячні курси, що фінансуються коштом “Просвіти». Ці курси відвідували селяни, учителі і сам Нижанківський з дружиною.

Близько 1906 р. на їх основі була створена молочарська спілка, подібна відкрилась і в Голобутові та в інших селах Стрийщини, на базі яких згодом було створено «Союз молочарських спілок», який у 1907 р. на базі 20 сільських спілок реорганізований у «Крайовий молочарсько-господарський союз» (згодом «Маслосоюз»). Його співініціатором і головним директором був Остап Нижанківський. Основним мотивом такої реорганізації була протидія перехопленню ідеї кооперативних молочарських спілок польськими економічними колами. Разом з учителем П. Кобатом Нижанківський засновує у Завадові так звану «Касу Райфайзена», тобто кредитівку, яка «врятувала не одне господарство від руїни». Вона працювала для трьох сіл – Завадова, Голобутова і Нежухова, директором був Остап Нижанківський. 

У 1909 р. Нижанківський видав брошуру «Як реєструвати спілки молочарські?», у якій давав селянам цінні поради, заохочував до громадської праці, до піднесення добробуту. Того ж року його обирають членом комітету для організації «Сільськогосподарської виставки» в Стрию, у т.ч. й виставки пасічництва — він мав свою пасіку. Гостюючи у Нижанківських, Соломія Крушельницька якось розповідала про свої виступи на світових оперних сценах і при цьому запитала: «А що Ви, Отче, за цей час зробили?». Композитор не без жарту відповів: «Дванадцять нових вуликів».

Від 1908 р. О. Нижанківський був у Стрию головою товариства «Просвіта». В 1910 р. він організував філію цього товариства у Сколе. Коли в Стрию було засновано політичну організацію «Підгірська Рада»,  яка  стала «Верховною повітовою політичною організацією», Нижанківський став заступником голови цього товариства, він був і співредактором часописів «Підгірська Рада» і «Господар і промисловість», які виходили в Стрию у 1909–1911 р.р. Він мав добрий господарський та дипломатичний хист, умів залагоджувати різні господарські справи. Завдяки його старанням вдалося покращити становище і діяльність Стрийського Народного дому, який потрапив у матеріальну скруту через борги перед банкам і податки.

Попри зайнятість господарсько-економічними справами, О. Нижанківський знаходив час і на культурно-суспільну діяльність. Завдяки його зусиллям хор «Стрийський Боян» став одним із найсильніших в Галичині. Високомистецький виконавський рівень хору підтверджував і С. Людкевич, який приїжджав зі Львова на кожний концерт цього хору.

Відчуваючи необхідність музичної освіти для української молоді, Нижанківський у 1907 р. видав у Львові  з допомогою І. Франка «Українсько-руський співаник з нотами».

Крім матеріальних і духовних перешкод, що випали на долю Остапа Нижанківського, його супроводжували ще і безпідставні звинувачення у матеріальних вигодах у зв’язку з займанням керівних посад у заснованих ним організаціях. Наклепи розповсюджували люди із близького і родинного середовища, так звані «скривджені земляки», які самі не працюючи, мстили Нижанківському. Помічник Остапа учитель П. Кобат з цього приводу писав:

«Зле жити людині умній між звичайними з’їдалами хліба, бо самі нічого не продукують, крім висівок, а хто наважиться їм показати щось кращого, відкидають його найкращі наміри та ще й обплюють. Ми є нація, між якою вільно всім пройдисвітам дороблятися, лиш не дай Бог, доведеться свому показати хист збирати скарби нашої землі. Стають відразу приятелями, але заразом підкошують його доти морально, доки не розіб’ють його гнізда. Зараз по році побуту в Стрию, таки найближчі приятелі о. Остапа виступили потайки між стрийським міщанством і селянством, приготовляючи грунт під розвал не лише «Кураєвого Молочарського Союзу», але і всіх інституцій, у яких брав участь Остап»

У березні 1914 р. О. Нижанківський повернувся на свою парафію в Завадів, утомлений тяжкою невдячною працею та інтригами своїх і чужих. «Вернувся такий бідний, що деколи прямо не мав що до уст вложити, а зпочатком війни мусив останнє теля заколоти, бо не було що їсти», - писав про ті часи Іван Боднарук.

Вернувся такий бідний, що деколи прямо не мав що до уст вложити, а зпочатком війни мусив останнє теля заколоти, бо не було що їсти.

Перша світова війна викликала активізацію українського національно-визвольного руху, створення загонів Українських Січових Стрільців. Нижанківський віддає на службу найдорожче, що мав — трьох синів Нестора, Степана, Богдана, які стають січовими стрільцями. У травні 1915 р. УСС «прорвали російський фронт і здобули с. Завадів».

Трагічні події в Галичині 1916 р. супроводжувались тисячами загиблих воїнів. Велику поминальну Службу Божу та Панахиду відправив о. Остап: «маси народу вголос ридали, ридання перегукувались із співами стрілецького хору та грою оркестру». У червні того ж року хору УСС у супроводі оркестру відспівав на новому Стрийському цвинтарі Кантату О. Нижанківського на слова Є. Калитовького з нагоди визволення Стрия від російської інвазії».

Поступово відбудовується зруйноване війною господарство, відроджуються знищені села. О. Нижанківський повертається до своєї суспільно-політичної та громадської діяльності і фактично стає духовним провідником стрийщини. Він обирається членом УНР, повітовим комісаром ЗУНР.

З 8-го вересня по 19-те жовтня 1914 р. і з 22-го жовтня 1914 по 31-ше травня 1915 р. Стрий був окупований російськими військами.

1-го листопада 1918 р. на щоглі біля Стрийської ратуші замайорів жовто-блакитний прапор. Починалась нова доба — доба збройної боротьби за Українську державу. Проте вже 13-го (19?) травня 1919 р. Стрий окупувало польське військо і почалися розстріли і репресії.

Почалися доноси, арешти, вбивства. Багато стриян, шануючи о. Остапа Нижанківського, застерігали його, пропонували на деякий час заховатися, однак священик був переконаний, що йому нема чого боятись, а тим більше ховатись.

Осипа Бобикевич, сестра Нижанківського згадувала: «Остап прийшов до нас. Поговорили. І він каже: «Видиш, я безпечний. Я вас беру під свою опіку». Більше ми вже його не бачили». У доносі на пароха говорилось, що в домі Нижанківського є склад зброї. Дулібський священик Лев Шанковський говорив: «Для таких обвинувачень нема найменших підстав: за української влади отець Нижанківський очолював повітову Українську Національну Раду — самоврядну установу, яка не мала нічого спільного з поліційними функціями. Виходить, що якийсь місцевий герой обвинуватив священика у воєнних злочинах, за які польові суди всіх армій карають смертю».

Таким "героєм" виявився один із провідників польського підпілля стрийський промисловець, онімечений поляк Ян Веркштайн, якому як в’язневі нова українська влада 1918–1919 р.р. подарувала життя. Так віддячився Веркштайн за дароване життя…

Телеграма із Львова з наказом звільнити о. Остапа Нижанківського з-під варти, прийшла до Стрия із запізненням...

21-го травня 1919 р. у Завадові Остап Нижанківський був заарештований польськими жандармами і під конвоєм направлений у Стрий. Вранці 22 травня охорона вивела його з в’язниці.

Очевидець описує наступні події: “Солдати вивели його за місто й при дорозі, яка веде на нове стрийське кладовище, в місці, де дорога перетинається з залізничними рейками, затримали його і повідомили, що він засуджений на смерть через розстріл… На мить у нечисленних очевидців з’явилась надія, коли за зникаючими силуетами священика і жовнірів мигнув силует галопуючого на коні офіцера, який гнав у напрямі провадженої жертви... Телеграма із Львова з наказом звільнити о. Остапа Нижанківського з-під варти, прийшла до Стрия із запізненням. Остап Нижанківський прийняв смерть мужньо. Коли йому повідомили, що засуджений на розстріл, «Остапові появилися в очах сльози, але зараз їх обтер і перехрестився. А коли кати запитали, чи зав’язувати йому очі, тупнув енергійно ногою і крикнув «Стріляй!». Розлігся гук із чотирьох крісів – Остап Нижанківвський повалився на землю».

Майно покійного в Завадові вантажили на підводи вояки армії Зелінського. Музичну бібліотеку та книги викидали з шафи і топтали. Подвір’я і город уподібнились дикому побоєщу. В городі варвари шукали срібло й золото, яке згідно з доносом нібито закопав покійний. На жаль, дико, по-хижацьки орудували в господарстві не лише чужі, а й свої гієни.

Згадує П. Кобат:

“Такого жаху знищення й вандалізму я не бачив. Чернь, чужа й наша, топтала музичні твори покійника, а дощ, наче союзник скаженого ворога, змивав чорнило з нотного паперу, щоб затерти сліди духу великого композитора і музичного діяча, що його мала українська нація. Хотіли цим вороги знищити культурний доробок автохтонів Галицької землі. Ніхто з людей-гієн не мав милосердя й розуміння пам’яті великого творчого духу. Тільки вітерець скрадався тихцем, брав на свої легкі крила картки нотного паперу та розносив їх по всій нашій землі”.

З великим трудом, через різні клопотання вдалося убитій горем вдові Галині Нижанківській, дістати дозвіл влади на відкопання тіла та поховання Остапа на стрийськомму цвинтарі. Не було на похороні трьох синів отця Нижанківського, які в той час воювали у лавах Української Галицької Армії. На цвинтарі похоронні молитви відправили о. Матковський та паламар-дяк п. Бігун. Володимир Дармохвал пише: «У цвинтарну тишу  ввірвався жіночий крик. Це була бідна полька-жебрачка, яка жила в селі Грабівці. Звідтіля вона часто ходила пішки до міста просити хліба. Отець Остап Нижанківський не раз, їдучи із Завадова до Стрия, наздоганяв її та запрошував до брички, щоб підвезти бідну жінку. Старенька шанувала і любила отця. Його смерть стала її болем».

Поховали композитора на міському цвинтарі в гробівці родини Бобикевичів, а через вісім років його труну перенесено в окремо збудований гробівець.

Трагічна смерть Остапа Нижанківського викликала гнітюче враження серед української суспільності. Іван Боднарук пише: «Заплакали не тільки його друзі, а й колишні вороги. Трагедія Нижанківського, збігшись з трагедією України, стала, наче, символом долі нашого народу. Смерть композитора була епілогом визвольних змагань галицьких українців і своїм жахом віщувала довгі роки страшного лихоліття, яке настало для народу після смерті найкращого його сина».

За матеріалами книги Р. Сов’яка “О. Нижанківський. Нарис про життя і творчість»

Додати матеріал

Додати матеріал

Реклама

Читайте з мобільного

або відкрийте stryi.com.ua на
iPhone / Android / WAP -пристрої

Помітили помилку?

Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Нові коментарі

Популярні статті