Шановні стрияни! В газеті аргентинських українців "Наш клич" за 1959 рік я знайшов цю публікацію, яку варто оприлюднити.

Людина, що не мала ворогів. Пам'яті проф. Ів. Вахнянина

Мгр. І. Боднарук

"Була це людина рідкої доброти серця, неоціненний як приятель, сердечний як товариш. Його хата була першим українським домом у Стрию, туди горнулися ми всі й все знаходили сердечне тепло та гостинність. Пам'ять добра і вдячна про Вахнянинів живе в мене ще й досі".

Такими зворушливими словами сха рактеризував д-р Євген Олесницький у "Сторінках мого життя" свого не забутнього друга й співробітника проф. Івана Вахнянин а, від смерти якого 5 лютого 1909 р. минуло рівно 50 років.

Хто хоче пізнати історію Стрийщини й порівняти її минуле з передвоєнним багатством народніх установ й організацій, мусить пізнати життя гімназійного вчителя Івана Вахнянина, найвизначнішого діяча Стрийщини до приїзду д-ра Є. Олесницького та ініціятора всього, що зроблено в Стрию, поки приїхав до нього Є. Олесницький.

Був це один із народовців другої половини XIX ст., зразко­вий учитель і громадянин. У своїх споминах пише Є. Олесницький, що в стрийській громаді до його приїзду було троє визначних людей, які на ціональною свідомістю, характером і громадською діяльністю заслужились уже перед його приїздом і які потім невтомно трудилися разом з ним на різнородних ділянках та з якими в'язали його дуже тісні й приязні відносини. Були це: Іван Вахнянин, о. Юліян Федусевич і о. Олекса Бобикевич, письменник і тодішній сотрудник у Стрию.

"Символом" українства" в Стрию серед загально пануючої тоді кацапщини й й мертвеччини називають Ів. Вахнянина його колишні учні, що в суперлятивах малюють нам характеристику свого дорогого вчителя й найвідданішого сина стрийської України в другій половині минулого століття.

Народився Іван Вахнянин у Сіняві, Ярославського повіту, 21 червня 1847 р. Батько його, Клим, був парохом у свому селі, а мати Каролина, належала до німецької сім"ї Файтів у Сяноку. Народну школу й гімназію закінчив Іван у Перемишлі, а філософію у Львові.

В 1865 р. вписався в члени слабої ще тоді громади народовців і, як дуже активний студент, відзначився у просвітньому й громадському житті. Саме тоді засновано у Львові театр "Руської Бесіди", який у по чатках відчував велику недостачу артистів і співаків. Іван Вахнянин дуже любив театр і мистецтво, тому часто виступав на сцені, як аматор. Не могла без нього обійтися ніяка українська імпреза в тодішньому Львові, брав жваву участь у концертах і Шевченкових святах, уладжував реферати й доповіді.

Університетські студії закінчив у Відні, а після всіх іспитів учителював у гімназіях в Яслі, Вадовицях, а в кінці довгі роки в Стрию. В цім останнім місті здобув собі загальну пошану, як загальнолюблений усіма вчитель і заслужений громадський діяч. Як учитель, був дуже совісний і працьовитий. Молодь його дуже любила й шанувала, бо був для неї справжній батько.

У Стрию жив І. Вахнянин у великій приязні з поважним проф. Ст. Дубравським, лучили його наукові й літературні інтереси з сеньйором стрийського середньошкільного вчитель ства К. Горбалем; був невідлучний друг популярного катехита Ю. Федусевича, співпрацював ревно над відродженням національного життя з молодим j мрійливим ідеалістом о. Олексою Бобикевичем, автором п'єси „Настоящі".

А коли до нашого міста завітав незабутній Є. Олесницький, став І. Вахнянин його найкращим другом і невтомним співробітником. Степан Дубравський назначив його виковавцем свого заповіту й фундації, бо мав до нього безмежне довір'я, як людини наскрізь ідейної, чесної і доброї. Десятки років разом жили й трудилися, разом майже, бо того самого року, смерть забрала їх з цьо го світу.

З К. Горбалем видав І. Вахнянин у 1886 p., при допомозі Василя Лукича, альманах "Ватру", один із найкращих наших літературних збірників, І Вахнянинові та О.Бобикевичеві завдячувала Стрийщина те щастя, що її, а не Дрогобич, вибрав як терен своєї багатогранної і благословенної в наслідки праці, адвокат Євг. Олесницький.

Діждавшися емеритури (пенсії), виїхав І. Вахнянин на схилі віку до Львова, але там уже прожив усього 5 років. І там брав діяльну участь у громадській роботі, але найбільше часу присвячував українській музиці, як директор Вищого Музичного Інституту. Недобре почував себе у Львові, бо зрісся органічно з Стриєм, "рідною землицею" називав його, завжди тужив за ним, бо для нього віддав найкращі роки свого життя. По­мер 5. лютого 1909 року.

Великі надії, які покладало наше громадянство на ідейного студента в 70-их роках минулого століття, пов­ністю здійснилися. У праці для моло­ді й народу він не спочив до самої смерти; громадська праця, повна аль труїзму й великої посвяти, стала змістом усього його життя. їй склав він десятину, як многонадійний юнак, для неї теж посвятив останні роки свого трудолюбивого життя.

Зі Львова поніс до столиці Габсбургов вроджену собі любов до суспільної праці й до неї заохочував своїх товаришів-студентів у Відні. З братам Анатолем, відомим нашим композитором і автором опери "Купало" і кількома товаришами заснував там у 1868 р. товариство "Січ", яке згуртувало наших студентів у наддунайській столиці й відіграло пізніше передову ролю в житті нашої інтелігенції останньої четвертини XIX ст. і в перших десятиліттях ХХ-ого століття. Разом з радником Шеховичем склав І. Вахнянин статут для "Січі" й довгі роки надавав тому товариству напрям праці.

Коли прийшов до Стрия й застав тут мертвеччину та загальну оспалість, кинувся відразу і запалом до праці, організуючи товариське й cycпільне. життя. В тій праці знайшов друзів і щирих співробітників, але він сам усюди був перший, від нього виходили всі почини. Як зразковий у читель - громадянин, весь вільний час від шкільних занять посвячував громадській праці, хоч директор гімназії, поляк, за це його переслідував. Під проводом Вахнянина поставали в Стрию різні українські установи й товариства, як "Руське Касино", читальня "Просвіти", філія "Просвіти'', "Сокіл", "Народній Дім", "Руська Бурса", "Задаткова Каса", "Боян" і "Братство Cв. Миколая", що дала початок організації стрийського міщанства. У праці допомагала йому щиро його жінка, з дому Колосевич, і сини, з котрих один, Богдан, став пізніше гімназійним учителем і визначним музиком.

Усю діяльність І Вахнянина харак теризувала завжди незвичайна скром ність і доброта. Це направду була людина, що не мала ворогів. Він був усюди перший, часто працював за інших, але ніколи не шукав почестей і відзначень. Хоч оснував "Руське Касино", був у нім довгі роки тільки скромним секретарем і: щойно пізніше ледве вдалося Є. Олесницькому намовити його, щоб для добра това­риства прийняв головство. Записався в пам'яті стриян, як гарний приклад альтруїзму й безкорисної праці для народньої справи.

Віддавати поклін творцям історії, шанувати їх пам'ять і загадувати їх заслуги — це багато, але ще не все. Наш обов'язок — духом наблизитися до тих людей, які горіли бажанням великого і все своє життя служили всьому, що величне і шляхетне. А тепер, коли на біржі життя духові вартості обезцінюються, коли людина шукає тільки особистої наживи й хоче насолоджуватися тільки матеріяльними добрами, життя Івана Вахнянина повинно стати виховним прикладом для молодих поколінь, бо він був великою частиною історії відродження Бойківщини.