Шкільні канікули, які я проводив у селі запам’ятались мені, насамперед, чудовими піснями і грою на фортепіано. Я мав чудову нагоду слухати народні пісні, бо малою дитиною привезли мене батьки у Стрий, де батько був священиком (Олекса Бобикевич) на Ланах, і одночасно гімназійним вчителем української і німецької мов. «Українська рапсодія», яку я нещодавно написав, побудована на народних мотивах сіл Стрийщини зі спогадів мого перебування в Малих Дідушичах, де жив мій дід о. Христофор Бобикевич (добре пам’ятаю як любувався красою природи, прогулюючись ближнім лісом, вздовж ріки Свічі. Користуючись цим благодатним спокоєм пізніше готувався у цьому місці до державних іспитів).

Мій дід Христофор був «старорусином», читав «Галичину», я дуже любив слухати його цікаві оповідання, і часто ми з ним сперечались, коли я, одержавши часопис «Дзвін», доказував дідові, що наша правдива мова – українська. Приїжджав до мого діда у свята о. Зарицький, парох і декан з Тур’ї Великої, теж «старорусин». Дяком у Малих Дідушичах був Данило Горов’янка, який мав надзвичайно сильний бас.

Гостював я і у Великих Дідушичах, де жив батько моєї мами о. Осип Нижанківський (нас, онуків з’їжджалось іноді по 12-14 чол.), а також у Завадові, Братківцях, Фалиші, де жили три рідні брати моєї мами. Найбільше, майже щонеділі, бував я у свого вуйка о. Остапа Нижанківського в Звадові, з яким нас поєднувала любов до музики. Він організував хор «Стрийський боян», який займав одне із перших місць з усіх галицьких «Боянів».

Я виступав у ньому акомпаніатором, співаками були: Устиянович, Мазяківна, Вітковицька, Реваковичева, Анна Крушельницька, Волошин, Гарасевич. Концерти були організованими на високому мистецькому рівні, про що свідчить присутність на них композитора Станіслава Людкевича.

Мій батько був великим приятелем посла д-ра Євгена Олесницького. Вони обидва були великими організаторами Стрийського повіту. Батько мій, автор п’єси «Настоящі», помер молодим (мені було 14 років) та завдяки моєму опікунові Є. Олесницькому, закінчив я в Стрию гімназію, і мешкав під час університетських канікул у його будинку у Відні.

Гімназія в Стрию була тоді польська і вчили в ній, переважно поляки: Вальчак, Гречковські, Осєцкі, їхнє ставлення до неполяків було вороже. З наших учителів згадую: катехитів о. Федусевича, о. Дубицького, о. Дзеровича, вчителів: Омеляна Колодницького, Дмитра Вагилевича, Михайла Грицака, Андрія Микитяка.

Мене, обдарованого гарним сопрановим голосом, цікавила музика та спів. Від наймолодшого віку вчився я грі на фортепіано. Перші уроки дала мені моя мама, пізніше відвідував лекції проф. Лєвінського. У Стрию тоді був дуже гарний гімназійний хор, у якому пісні виконувались у сопрано, альті, тенорі і басі. Так як співали ми щонеділіи у церкві, то вправляли свою майстерність преважно у виконанні церковних пісень.

Диригентами хору були В. Яцишин, Савицький. Із солістів, крім мене, були Трильовський, Держко (пізніше став суддею), Шавала. Наші пісні, в т.ч. псалми Бортнянського, були так дбайливо нами опрацьовані, що багато поляків приходило до церкви послухати пісні у нашому виконанні і запрошували нас на гімназійні концерти.

Незабутнім у моїй пам’ті залишився виступ нашого мистця європейської слави, тенора Олесандра Мишуги. Зал Стрийського Народного дому переповнений. На сцену виходить мистець, його вітають овацією. І до сьогодні я пам’ятаю у його виконанні «Мені однаково чи буду» на музику Миколи Лисенка:

Та не однаково мені

Як Україну злії люде

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую збудять...

Ох не однаково мені.

Він співав з таким чуттям, з глибоким сумом і тугою українця. А також пісня «Помарніла наша доля» А. Вахнянина, що віддзеркалює трагедію українського народу. А коли мистець заспівав «настане час кращої долі і для нас», зал зааплодував, оваціям не було кінця, так зачарував усіх присутніх і мене в тому числі цей спів.

Я вдивлявся у співака як в якесь неземне явище, немовби перенесений у інший світ. Цього враження ніколи не забуду. Майже щороку приїжджав до Стрия театр товариства «Руська бесіда» під керівництвом Губчака, а пізніше Стадника. Анонсований приїзд театру немовби електризував молодь і старших людей – усі з нетерпінням чекали приїзду акторів. П’єси та опери, виконувані цим театром справляли на нас, молодих незабутнє враження.

Після закінчення навчання у Відні, я повернувся в Галичину і працював у Львові інженером і державним урядовцем. Брав участь у театральному житті, був акомпаніатором «Львівського бояна» і з мистцями Євгеном Перфецьким і Маслюком об’їхали з концертами усі великі міста Галичини. Я підтримував постійні контакти з скрипалем Перфецьким і композитором Барвінським, тенорами Волошином і Климом Чічкою-Андрієнком, який на концерті у Львові у 1942 р. виконав одну з моїх перших пісень «Червоні маки» на слова В. Щурата.

Композиційна пісенна творчість тоді була вже моєю найкращою розрадою в житті. Коли до Львова на постійну роботу переїхав мій двоюрідний брат професійний музикант Нестор Нижанківський, то говорив мені: «Який ти щасливий, що музикою займаєшся у своє задоволення і не маєш потреби заробляти нею на життя. Я даю лекції і бідую, а на творчу композиторську працю часу не маю». Так воно і дійсно було.

Коли за вказівкою польского уряду, я переїхав на роботу у центральну Польщу, то туга за рідною стороною віддзеркалилась у моїй музичній творчості. Я підбирав поезії, які мені найбільше підходили та писав пісні до слів Олеся, Кулика, Шевченка, Лесі Українки, Лепкого, Франка, Сосюри, інших.

Стрий я бачив в останнє у 1944 р. Перед виїздом на еміграцію, яка для мене як і для багатьох моїх земляків стала трагедією. На моїй музичній творчості зробили відбиток скитання по таборах, незгоди, відчуття своєї небажаності у чужих країнах, відсутність праці, втрата надії…

Мої пісні (понад 100) хорові, фортепіанні та соло виконували в Європі. Мою «Українську рапсодію» на концерті у Мюнхені виконувала відома піаністка Галина Коваль. У цій композиції – туга за Батьківщиною, сум за минулим і надія, що бодай молодшому поколінню усміхнется щасливіша доля, коли нам її діждатися не довелося.

Джерела: