У північній частині Стрийщини, в басейні рік Дністра та Стрия, на плоскій рівнині з незначними підвищеннями та зниженнями, на березі річки Вівнянка, яка бере свій початок із джерела у південній частині села Добрівляни, розташоване село Вівня.

На відстані двох кілометрів на схід від села проходить залізниця Стрий—Львів, а ще східніше — на відстані одного кілометра — шосейна дорога Стрий—Львів. Від неї асфальтована дорога веде до села Вівня, а далі — до сіл Кавське і Летня. З Летні можна доїхати до Борислава. Відстань від Стрия до Вівні по шосейній дорозі — десять кілометрів.

Переглянути більшу мапу

Перші згадки про село Вівня у письмовій формі належать до 1399 року у грамоті Ягайла, виданій у Городку, в якій мова йде про монастир. Найраніші згадки, що стосуються села Вівня, зустрічаємо в документах про монастирі Стрийщини ХІ — ХVІ ст.

Під час люстрації 1565 — 1566 рр., поданої Михайлом Грушевським у записках Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, згадується монастир, який знаходиться в кінці села над потоком Вівня.

Маємо і ще ранішу згадку, у період 1460 — 1472 рр. монастир був власнісністю шляхетного Онага із Заплатин. Таким чином, бачимо, що село згадується у наукових працях та дослідженнях великих істориків України, власне завдяки монастирю. У той час село нараховувало 6 дворів за потоком під лісом і 4 двори у другій половині села.

Назва села Вівня походить від назви глибоких ям, в яких ловили вовків. Такі ями називались "вовківнями".

Назва села Вівня походить від назви глибоких ям, в яких ловили вовків. Такі ями називались "вовківнями". Викопувалась глибока яма, стіни якої обкладали дерев’яними жердинами у вертикальному напрямі (від верху до низу). На дно ями клали підсмажену на салі курку, від якої поширювався духм"яний запах. Верхня частина ями замасковувалась тоненькими гілочками. Вовк обережно добирався до того місця, звідки поширювались приємні пахощі і провалювався у яму, яка була глибокою, і вибратися з неї він уже не міг.

Таких "вовківень" в околицях села було багато. Навколо росли дрімучі ліси з густою кущовою рослинністю. Неситі вовки завдавали великої шкоди домашнім тваринам, тому люди були змушені боротися з ними в такий спосіб. Отож, за переказами людей, назва села Вівня пішла від назви ям — "вовківень".

На окраїні села у південно—західному напрямі від перших поселень, згодом були насипані греблі і збудовані рибоводні ставки. Основною породою риби був короп, вага якого досягала 700 — 800 грамів. Ставки були місцем відпочинку, розваг та купання молоді. Та частина села, де була перша забудова, називається Горішній кут. Це найвища ділянка території села. Дальша забудова велася вздовж течії річки, у північному напрямі. Ця частина села називається Сторонкою. Тут хати збудовані по обидвох берегах річки. Північно-східна частина села, найбільша за територією та кількістю будівель, називається Долішній кут.

Територія села, його околиці, поля являють собою вирівняну плоску поверхню. Вона утворилась наносами і відкладами річкових потоків, які брали свій початок у Карпатах. Води потоків мали великий запас твердого стоку, який потрапляв у воду від руйнування гірських масивів Карпат.

Цей процес проходив дуже довго. В минулому висота Карпат сягала до 7,5 км (тепер найвища вершина Говерла має висоту тільки 2061 м). Тоді в Карпатах випадало дуже багато дощів. Стрімкі гірські потоки інтенсивно руйнували гори. Весь розмивний та обломковий матеріал вода переносила на територію Прикарпаття, де він відкладався.

Центром Прикарпатського прогину, тобто найнижчого місця Прикарпаття, є район міста Стрий. Товщина відкладів у нашій місцевості сягає до 20 кілометрів. У таких знижених ділянках вода відстоюється, і весь твердий стік у воді осідає на дно. За таких умов вона має властивість вирівнювати своє дно. Такі процеси привели до утворення плоских рівнин.

На сьогодні маємо переконливі докази, що ріка Стрий змінювала своє русло. Тепер вона омиває східні околиці міста Стрия, а в минулому несла свої води на захід від міста. Могутні потоки води, які рухалися з великою швидкістю з карпатських вершин, виходячи на рівнинні простори, утворювали величезні заплави. Під такі води потрапляла і територія села Вівня.

Поля, сінокоси, пасовиська були поділені не окремі ділянки, кожна з яких мала свою назву. Ці назви були дуже влучними. Поля біля будинків називали, як і тепер, городами, далі від будинків були загороди (від слова "городити"). Парцелі — це частини пасовиськ, які перетворювали на поля (частини — "порції", які розподіляли між родинами селян). Дубники — підвищена ділянка поля, де колись росли дуби.

Круглолози це знижена видовжена частина сінокосу, де колись росли лози (порода вербових дерев). Ямищі знаходяться на західній околиці села. Назва утворена від слова "ями", які викопували люди, вибираючи глину на будову. Під лісом, який називався Запуст, поля були названі — Городишня, Ступіщі, Гороховища, Купиня, Дворищі.

Поблизу села, на північно-східній окраїні, був сінокіс, що називався Сіножать. Потім там збудували стадіон, а тепер віддали цю територію під забудову. Далі від села поля називалися Клецки, Лани, Шлюзи (назва пішла від водних споруд, які регулювали рівень води у потоках).

Усі поля були поділені на дрібні наділи. Батьки, які мали наділи поля в різних ділянках, передавали їх своїм дітям. Багато територій відходило на дороги, будови.

Клімат у селі Вівня помірний, м’який, добре виділяються всі чотири пори року. Випадання великої кількості дощів і снігів сприяло утворенню боліт та потоків, оскільки плоска вирівняна територія не сприяла стокові води. Під час весняних повеней води затоплювали долини в північній частині села на межі з лісом. Так утворювались озера на окраїні села. Вони наповнювались рибою, особливо щукою, яка шукала затишку від бурхливих потоків Дністра.

У другій половині літа рівень води в озерах значно зменшувався. Вони перетворювались на маленькі озерця, переповнені рибою. В такий період люди відривалися від польових робіт і йшли ловити рибу. Підходили до озерця, руками набирали риби, скільки можна було донести, і поспішали додому, бо то був час сінокосів та початку жнив.

Взимку випадало дуже багато снігу. Траплялося, що сніг засипав подвір’я на рівня дахів будівель. Щоб вийти з хати, доводилось пробивати тунель у снігу. Бували зими з великими морозами. Іноді птахи замерзали в леті і падали у сніг.

Серед річок виділялися — Колодниця, Черниця, Мочар, Вівнянка. Взимі вони були скуті міцною кригою, на окремих ділянках перемерзали до дна. В інші пори року вони були повноводними. Навесні, влітку та восени спостерігалися повені, які приносили багато клопоту людям та шкоди господарству.

На річках Вівнянка та Мочар проводилося регулювання русел. Копали нові русла, укріплювали береги, городили пліт з обох боків русла, щоб вода не розмивала береги. Це була велика і важка робота, яка проводилася ручним способом і на громадських засадах. Під час наводнення селянам доводилось прокопувати канавки, що вода стікала з поля. Стіжки сіна переносили на підвищені ділянки поля, щоб його зберегти. Такі затоплення викликали зливові дощі, які тривали довгий період. Люди називали їх "слотою".

Цікавим, досить унікальним випадком є використання людьми берегів і русла ріки. Колодниця — ріка з повільним потоком води, із звивистим руслом, яке пролягає по рівнинній місцевості. На окремих ділянках русло річки проходить по невисоких підняттях—горбочках, утворюючи обривисті вищі береги.

В таких місцях люди будували для себе житла. Так появлялися хутори Береги, Лісові, Березина, Глинка, Ріка, Сухе, Болоня. На хуторах Глинка та Березина були збудовані водяні млини.

Хутір Болоня переріс у село. Всі інші хутори припинили своє існування. Випало їм пережити акцію "Боротьба з хуторами". Довелося покидати обжиті мальовничі куточки на берегах річки, де мирно, щасливо жили собі родини багато поколінь.

Меліорація земель, осушення боліт, що призвело до зниження рівня підземних вод, а також вирубка лісів, особливо дубів, які росли по сотні років, призвели до змін у водному режимі і природному комплексі села. Повисихали болота, зникла болотна рослинність, тварини, які водилися в болотах та біля них. Не чути тепер вечорами "жаб’ячих концертів".

У 1905 році в селі сталася пожежа, яка знищила церкву. Тодішній парох сіл Вівня і Угерсько отець Лев Горалевич зробив у книзі "Парастасник" запис: "Стара церва згоріла в неділю перед Воздвиженням Чесного Хреста Господнього 1905 року, опівдні. Причина пожежі — залишені непогашені лампи. Церква була мала, але дуже гарно прикрашена. Згоріла церква дотла, нічого не врятували, залишилася тільки дзвіниця".

Люди ходили молитися до церков у інші села, найбільше до Угерська. Через деякий час у центрі села, над потічком мешканці Вівні взялися за будівництва нової церкви. Будівельні матеріали доставляли возами з села Гаї — деревину, з села Луги, що на березі ріки Стрий — гравій. Усі люди, що жили в селі в той час, працювали над спорудженням церкви дуже тяжко. Заможніші селяни продавали поле, худобу і вкладали гроші у будову церкви. Так було закладено муровані основи, які благословив з дозволу Високопреосвященного митрополита Львівського Андрея Шептицького Високопреподобний отець Амвросій Полянський — парох Конюхова і декан Стрийський.

25 серпня 1907 року було завершено спорудження церкви "Собор Пресвятої Богородиці" у Вівні за проектом відомого архітектора, професора Львівської Політехніки Івана Левинського, який закінчив початкову гімназію у Стрию.

27 грудня 1907 року нова церква отримала благословення отця Костя Стоцького — пароха Лисятич, отця Лева Горалевича — парха Угерська, отця Романа Шепаровича — пароха Добрянського, отця Юліана Галькевича — парха Ходовичів, оця Михаїла Ратомира — пароха Кавська, отця Миколая Гошовського — пароха Фалиша, отця Івана Галькевича пароха Тейсарова, оця Миколая Матковського — сотрудника Стрийського, Отця Володимира Галайчука — сотрудника з Кривенького (дієцезія Станіславська).

Начальником громади був тоді Василь Николишин, учителем Вівнянської народної школи — Микола Турків, дяком — Василь Кухар з Угерська, церковними провізорами — Антін Николишин і Василь Матвіїв. Церква коштувала 18000 крон. У 1912 році справлено іконостас за 2900 крон.

Вівнянська церква Пресвятої Богородиці має одну баню, яка завершується чотирираменним хрестом. Стіни церкви зрубні, ззовні зашальовані дошками і пофарбовані. До висоти піддашшя зруб стіни кладений у простий замок з випусками, які у верхній частині мають декорований профіль. Широке піддашшя оточує стіни по периметру, які при головному вході переходять у невеликий ганок.

За сто років існування Вівнянської церкви "Собор Пресвятої Богородиці" багато отців, парохів віддали свої сили, старання на служіння Богові та парохіянам. Тридцять років 1890-1920 служив у Вівні отець Лев Горалевич, який залишив найкращі спомини про свою діяльність. Був він людиною високих громадських чеснот, надзвичайно працьовитою, його палкий патріотизм проявлявся не в запальних словах, а в упертій послідовній щоденній праці.

Отець Лев Горалевич працював також заступником голови філії "Просвіти" в Стрию, одним із співробітників доктора Євгена Олесницького. Разом з отцем Остапом Нижанківським був співініціатором та організатором перших молочарських спілок у Галичині. Про організацію молочарень о. Горалевич дописував до газет "Діло" та "Економіст", які виходили у Львові. Про участь у громадському житті свідчать його зустрічі з Іваном Франком.

Після смерті о. Лева Горалевича один рік 1920-1921 служив парохом у Вівні Антін Стельмах.

У 1921-1923 рр. парохом був Блаженний священномученик Яким Сельківський. Отець Яким був людиною скромною, культурною і відзначався великою побожністю, до якої постійно схиляв своїх парохіян. Хоч і короткий час перебував на парохії отець Яким, але зумів заслужити собі велику повагу і любов у мешканців села.

У 1923 році прийшов до нашої церкви отець Антін Флюнт, який займав активну позицію щодо поліпшення життя парохіян, чим завоював велику пошану і любов у людей. У 1944 році, коли відступали німці, він зібрався був виїхати на Захід. Під час переїзду загинув на Закарпатті. На довгі роки о. А. Флюнт залишив добру пам’ять про свою чесну і сумлінну працю.

Після війни (1945-1946) священиком був о. Матусевич — дуже порядна людина, великий патріот України, який відмовився переходити у російське православ’я і виїхав до Львова. Деякий час працював на кондитерській фабриці, згодом був ув’язнений. Односельці — в’язні сибірських таборів — зустрічали його в таборі біля Норильска. Невідомо, як склалася його подальша доля.

Отець Лаврентій Левицький служив від 1946 до 1956 року. Був дуже поважний і солідний священик. Користувався великою шаною та любов’ю серед парохіян. Виділявся розумом та доброю пам’яттю, незважаючи на поважний вік.

Також священниками церкви у Вівні були:

• о. Яків Хом"як — 1956 — 1957 р.р.
• о. Микитка — 1957 — 1958 р.р.
• о. Костюк — 1958 — 1961 р.р.
• о. Яків Хоміцький — 1961 — 1989 р.р.

Отець Хоміцький по-батьківськи дбав про церкву і парохіян, був ініціатором відновлення всіх традицій. Завдяки його організаторському талантові, церква почала діяти повнокровно, поновилася традиція проведення соборових Богослужінь.

18 червня 1989 року на парохію прийшов молодий священик о. Ігор Гврилишин. Із любов’ю та натхненням служить і проповідує і нині , чим заслужив собі любов і глибоку пошану у  парохіян.

Біля церкви збудовані дзвіниця і каплиця. Встановлена фігура Матері Божої, хрест, висипана та добре впорядкована символічна могила з березовим хрестом "Борцям за волю України".

Гордістю села є церковний хор, організований у 1989 році. Від 1990 року ним керує Галина Петрів. У 1999 році хор отримав звання "Народний". У його репертуарі багато духовних та світських творів. З концертами та богослужіннями хор виступав у багатьох містах і селах України. У Києві хор відспівав Богослуження у церкві на Аскольдовій могилі. Хор поповнюється молодими учасниками. Дружно, з натхненням співають хористи на славу Бога й України.

При парохії діє парохіяльна катехитична школа імені Блаженного мученика Олекси Зарицького, в якій діти здобувають духовну освіту.

Більше фотографій дивіться в нашій Фотогалереї.

За матеріалами книги

Євстахія Сакаля "Вівня та її мешканці". 2008