Субота, 18 листопада, 2017
Увійти

Миртюки

Якби сторічні тополі могли говорити, то шелестом свого листу вони розповіли б багато дивних і захоплюючих історій, а води, які несуться інколи стрімкими потоками повз невеличке село, віднесли з собою не одну повчальну розповідь. Природа є німим свідком історії людей, що поселялися вздовж річок.

На берегах річки Стрий у різні часи то виникали то занепадали поселення людей. Наймолодшим поселенням очевидно є село Миртюки, що знаходиться на правому березі річки Стрий, яке виникло у період між двома світовими війнами, хоча ще у середині 19 століття землі належали селянам з гміни Братківці. Це власне й були Мєртюки.

У навколишніх селах були свої Помірки, Мєртюки, але назва прижилась лише за цим поселенням. Історію ділять на ери, на періоди, на етапи та епохи .Людська пам’ять не підвладна цим вимірам Тож давайте спробуємо з’ясувати, що ж відбувалося, жителями села Миртюки та навколишніх сіл у ті ще не зовсім далекі роки? Чим жили вони? Якими ідеями переймалися?

Реальні історичні особи, які є безпосередніми учасниками подій, розповідають про недалеке минуле, яке вони пережили, не зовсім охоче. Можливо хтось заперечить: "Які ж вони історичні особи? "А якщо не вони, то хто? Кому дано право сортувати людей на історичних і не історичних осіб? До останніх занесено пасивних спостерігачів, повз яких пройшов ураган історії, потрощивши усе на своєму шляху, крім пам'яті, яка жива, яка продовжує жити навіть тоді, коли її іскорки ледь жевріють, щоб розгорітись вогнем у наступних поколіннях.

Територія сучасних Миртюк адміністративно належала до Браківців.

Святий АнтонійНа перехресті доріг стояв пам'ятник святому Антонію Падевському (Падуанському) якиий у 90-ті роки ХХ ст. перенесено на сільське кладовище. Як відомо, Антоній Падевський десять років був монахом ордену францисканців. У XV-XVI століттях монахи Ордену францисканців засновували монастирі на землях Східної Галичини. Це був період так званої монастирської колонізації. Можливо, що саме їм належала ідея спорудити пам'ятник Антонію на перехресті та покласти початок заселенню Миртюк.

На постаменті циліндричної форми височіє молодий чоловік з дитятком на руках. Маленький Ісус простягає ручку до обличчя захисника скривджених і знедолених. Бог дав Антонію дар промовляти проповіді зрозумілою мовою для всіх народів. Коли Антоній промовляв італійською німець чув проповідь німецькою, а француз - французькою іспанець - іспанською… Антоній помер у молодому віці. Йому було лише 36 років.

Через 32 роки Святий Бонавентура відкрив домовину святого Антонія, то побачив, що язик його залишився нетлінним як знаряддя Духа Святого. Це чудо дало йому натхнення скласти пісню "О благословенний язику!…".

Нехай комусь здасться це дивним, але поглиблене вивчення іноземних мов у Миртюківській школі - можливо це чудесний прояв турботи Святого Антонія Падевського? :) "Тож, дорога християнська душе, завжди пам'ятай про бідних і хворих біля себе; спіши, поки ще живеш, творити добро за посередництвом святого Антонія" ("Хліб святого Антонія").

З ініціативи монахів Миколи і Петра на початку 90-тих років ХХ ст. на Миртюках було розпочато збір коштів на будівництво церкви. Будували церкву дев'ять місяців. На Дмитра 1990 року на Миртюках вперше відчинились двері до Храму Господнього. З Божої ласки жителі Миртюк відчули себе громадою, а спрагла християнська душа ревно молилась з великою вірою, що молитва буде почута Господом.

Отець Михайло Баранич неповних десять років вірою і правдою служив Господу і церковній громаді, аж до своєї передчасної смерті. Поховали отця Баранича біля церкви. Згодом Митрюківську парохію обійняв отець Михайло Пецюх. Перед церквою і громадою постала проблема розширення приміщення, з якою прихожани успішно справились. Протягом двох років розбудували і розширили церкву.

Церква стала величнішою. Зросла кількість прихожан. З Божого благословення та заступництва Святого Антонія, пам'ятник якого підняли з руїн, прихожани мають змогу відчути цілющий прояв Божого Слова.

За даними археологічної експедиції 1931 року людина на цих теренах з'явилася ще у ІІІ ст. до н. е. Було знайдено рештки культури шнурованої кераміки. Кілька десятків століть досліджувана територія освоюється повільно та з зростанням кількості населення у Братківцях виникає потреба заселення та освоєння нових територій австрійсько-польськими колонізаторами, які вже давно відчували нестачу земель на метрополії.

У XVII столітті інтенсивно освоюються землі навколо Стрия німецькими колоністами, які привозять з собою не тільки нові технології, але й протестантську віру.

Місцевість між річкою Стрий до дороги на Братківці назавалось Луг, за дорогою були Грабники, далі - Погарище, Бубнищі, Миртючки, Пасіки.

Очевидно, що назва села Миртюки й походить від назви поля Мєртюкі, яке тягнулося від Братківців аж до Верчан, природною межею, якого був правий рукав річки Жижава та польова дорога, що тягнулася паралельно русла річки. Жижава служить розділом між п'ятим та шостим геологоморфологічними типами місцевості.

З іншого боку дороги була горбкувата місцевість, характерна для зарінків річки Стрий. Називалась вона "Mogiłki". Жителі села йшли по Історії до Стрия, а деякі з них жили на Історії. Назва території Могилки поступово забулася. Натомість з’явилось чотири: Історія (від ресторану "Асторія"), Шутрівка, Кінський горб, Тополі. До наших днів дійшло дві назви цієї місцевості. Шутрівка і Тополі. Історія і Кінський горб зникли зі вжитку, а Шутрівка і Тополі втратили своє первісне лексичне значення і поступово зникають із вжитку жителів села. Рідко вживається також і Болонія (Оболонь).

Заселення Миртюк тісно пов'язане з господарською діяльністю жителів с. Братківці, бо саме їм польсько-австрійський уряд надавав у користування землю на Жижаві. На території сучасних Миртюк до Першої світової війни було декілька житлових будинків, які розміщувались вздовж польової дороги, у яких проживали Кемпа Леон, його дружина Ришель та дочка Гелька.

На правому березі Жижави біля млина проживали Дратва і Чабана. Вздовж центральної дороги були будинки Пророка Шимона, Червіньських, Войтоня Юзека, Каміньських, М. Гефера, М. Прерар, А. Блаш.

Міхал Пшебила жив у будинку на протилежному боці. У будинку Косовського Антона була відкрита, у 1945 р., школа, а тепер там знаходиться поштове відділення. Вздовж центральної дороги проживали Кузьо Тимко, Праненмаєр Казимир, Пророк Міхал, Скалка Юзеф, Солтис Обушко проживав по сусідству з Віктором Словінські.

Мадура не завершив свій дім, який і тепер світиться порожніми віконницями Це колишнє приміщення сільського клубу та бібліотеки До середини 40-х років ХХ ст.. на Миртюках проживали також Масюта, Нізінські, Глас, Рембач, Кій, Жара.

{mospagebreak title=Часи фашисько-радянського терору&heading=Історія}У переддень війни на Миртюках поселився директор школи з Трускавця Євстахій Мацан, який продав будинок у Дрогобичі , а на Миртюках побудував, за аналогічним проектом. У роки Другої світової війни у його будинку розташовувалась штаб-квартира німецького командування, а законні мешканці проживали у підвалі.

Мацан знав німецьку мову, його використовували інколи як перекладача. З завершенням воєнних дій на території Стрийщини 14 серпня 1944 р. Євстахій Мацан був призначений директором Стрілківської школи.

З 1923 року Польща проводить відверту асиміляційну політику щодо населення Західної України. Колонізаційна політика була спрямована на утворення "п'ятої колони" - так званих осадників. Осадниками були демобілізовані солдати, відставні чиновники, а потім усі бажаючі.

До 1939 року у сільській місцевості оселилося 200 тис. поляків, а в містах — 100 тис. Починаючи з 1925 року розпочинається заселення невеликої площі між залізницею і дорогою переселенцями з польських земель, які працювали на державній службі у Стрию або були відставними службовцями і польський уряд надав їм землі для довічного користування у приміських селах, бо в Стрию для них не вистачало житла.

На цьому клаптику землі з'явилось кільканадцять будинків з характерною для сіл Східної Польщі забудовою та поселились люди, які за своїм походженням та освітою були у більш привілейованому становищі ніж колишні власники землі. Розпочався новий етап запровадження нових правил ведення господарства. Нові колоністи (осадники) вели особливий спосіб життя, який тяжів до польської общини Стрия. Діти ходили до польських шкіл у Стрию та у початкову польську школу на Слобідці. Окремі жителі підтримували тісні зв'язки з родиною десь під Берліном, Варшавою чи Дрезденом, а дехто з родини перебував у Бельгії чи Франції.

Комарницький Л. Д. згадує, що, коли їх родина переїхала до Миртюк у селі проживало лише чотири українські сім'ї. Жителі, в основному, займалися землеробством, працювали на залізниці, на млинах та тартаках. На Миртюках КомарницькийЛ. Д. проживає з 1933 року. У 1941 році юнак був вивезений німцями на примусові роботи. У 1945 році повернувся знову у село. У цей час уже йшло виселення поляків до Польщі, а на їх місце приїжджали українські сім'ї з Польщі.

Декілька польських родин повернулись на свою Батьківщину здійснивши навколосвітню подорож (Миртюки - Сибір - Аргентина - Польща).

У 1928 році батько Височанського Мирослава купив землю на Миртюках у Міхала Пророка та Агати Пророк. Розпочався складний процес виживання на новому місці До нових умов чи не найшвидше привикли діти. Вони подружилися з своїми однолітками. Діти з українських родин брали участь у святкуванні свята святого Миколая. І ,як було заведено у ті часи, діти обмінювались подарунками.

Мирослав приготував подарунок для Геленки. Коли Геленка розпакувала свій подарунок, то всі присутні були в захопленні від нього. Це були дуже гарні туфельки.

У домі Стжелєцкіх проходили також і інші свята. Жителі села приходили сюди також пограти у кеглі. Діти заробляли по декілька грош, підносячи кулі гравцям і виставляючи кеглі. Тут відбувались також танцювальні вечори.

Брат Височанського Мирослава навчав танців. Приємно було провести час і у "Асторії", прогулятись по доріжках, обсадженими квітами, та кущами, які росли за рестораном або ж потанцювати на площадці під відкритим небом. Навпроти ресторану була корчма. Праворуч від "Асторії" був двоповерховий будинок, знесений у 1947 році.

За Жижавою, при дорозі на Братківці, проживало три польських сім'ї. У кінці 30-тих Масюта розпочав будівництво хати, але добудувати її не зміг. Поряд ще один будинок. На подвір'ї - дві старенькі туї, вхід до мурованої пивниці, трохи далі ледь помітний рівчак Це висохле русло канави, а на даху будинку — слід від автоматної черги.

У 1947 році, повертаючись із чергового завдання, п'яні енкаведисти обстріляли будинок, бо господиня не дала їм горілки. Політика радянської влади не була зрозумілою для населення. Жителі відразу помічали низький рівень культури більшовиків.

У 1941 році у напівпорожньому селі були розквартировані німецькі солдати. Власники будинків проживали в напівпідвальних приміщеннях. Молодих людей відправили на примусові роботи до Німеччини та Австрії. У село повернувся лише Комарницький Любомир. Протягом 1943-44 років на село впало 3-4 авіаційних бомби, які пошкодили декілька будинків, але жертв не було.

Ймовірно, що до 30-х років ХХ ст. на Миртюках не було кладовища, бо перші поховання припадають на другу половину 30-х років. Ця невеличка площа збереглась і досі. Навколо хреста, біля якого височіє черешня пустує місце. Кажуть, що це перша могила дівчини-польки. Інші могили не мають певних зовнішніх ознак захоронень, а деякі з них поступово зрівнюються з землею.

Кладовище освячували священики греко-католицького та католицького обрядів Брат Височанського Мирослава помер у молодому віці. Йому було всього 21 рік. Похоронна процесія з церкви на Слобідці рушила до Стрия. Його поховали у родинному склепі Височанських .

З 50-х років ХХ ст. навколо виростають декілька свіжих могил - де знайшли вічний спокій на своїй чужій землі декілька перших повоєнних переселенців. Серед них і могили Прядка Федора і Федірка Степана.

З відновленням державності Польщі та радянізацією західноукраїнських земель розпочинається черговий розподіл матеріальних ресурсів, який став причиною переселення сотень тисяч осіб польської та української національностей. Таке широкомасштабне переселення передбачала система міждержавних договорів.

При районних радах були створені переселенські відділи, які вели облік, звіти, а також видавали відповідну документацію. Заселення Миртюк тривало до 1951 року - вихідцями з прилеглих сіл, жителі яких тією чи іншою мірою були пов'язані з національно — визвольним рухом (Корчунок, Пила, Бережниця), українці з території Польщі (Ярослав, Волосате).

На постійне місце проживання прибули Брода Гена з с. Заболотці, Приходна Антоніна з с. Устріки, Старух Ольга з с. Березниця Вижна, Люба Марія з с. Арламів, Лопушанський Андрій, Романишин Євгенія з Балиграду, Демків Марія з Стежниці, Шегда Ганна з с. Теплиця.

Наступний етап заселення Миртюк – етап хрущовської відлиги, коли до Миртюк на постійне проживання повертались репресовані. Друга половина шістдесятих - перша половина сімдесятих років охоплює період інтенсивного освоєння неужитків під забудову та промислове будівництво. І, нарешті, завершальний етап 90-ті роки ХХ ст. - роздача під забудову орних земель на лівому березі Жижави.

Сучасне Лівобережжя Жижави швидко стане ще одним "спальним" районом Стрия. Колишні братківстькі Лани отримали назву Нові Миртюки . Як бачимо процес заселення Миртюк з перервами тривав майже 1,5 століття. Найбільш інтенсивним слід вважати 70-90-ті роки ХХ століття.

Зазнавала змін територія. Змінювалась і вимова назви села. Польська назва поля Miertiuki трансформувалась в українську назву села Мєртюкі або Міртюки. По-російськи, на письмі, ця власна назва передавалась як Мертюки або Миртюки.

Мовознавці від радянської влади зійшлись на назві Миртюки, яка пишеться українською і російською мовами однаково. Але ж читається по-різному! А декому стара вимова дуже вже ріже вуха, бо звучить "по-сільському".

Поряд з цим відбувався складний процес формування Миртюк, як окремої адміністративної одиниці, який призвів до відокремлення від Братковець двох сіл - Слобідки та Миртюк. Цьому посприяв також поділ братківських земель на два колективні господарства з центром у Стрілкові та Станкові, і, у зв'язку з цим, переведенням Миртюк та Слобідки у підпорядкування Стрілківської сільської ради.

У перші роки незалежної України було прийнято рішення про утворення Миртюківської сільської ради, до якої ввійшло і село Слобідка. Таким чином, у проймі двох рукавів Жижави та річки Стрий, утворилась нова адміністративна одиниця, яка у 30-х рр. ХХ ст. носила назву "Miertiuki Osada Miertiuki na Żyżawie".

У 30-х роках XX століття у Польщі прокотилаcь хвиля політичних репресій проти українців, які були незадоволені асиміляційними процесами у Східній Галичині. Політичні процеси не минули стороною і село Миртюки. У газеті "Стрийська думка" за 16 жовтня 1934 року була поміщена стаття про намірне вбивство вчителя А. Йормана зі Стрілкова римарським учеником, 19-тилітнім Петром Кузівим з Мєртюк.

У статті йдеться про те, що у стрілківського вчителя хтось стріляв, коли він повертався додому вночі. Прямих доказів замаху на А. Йормана не було, але це не перешкодило трибуналу засудити Петра Кузіва до десяти років ув'язнення, а дев'ять голосів присяжних підтвердили вищу міру покарання. Свідками на суді були жителі Стрілкова Романчуківна, Ковальська, Ткач, Гринчишин, Солтис, які підтвердили сумніви А. Йормана.

Перший номер газети "Стрийська думка" побачив світ у січні 1934 року, і зразу ж завоював симпатії в українського населення Стрийщини. На сторінках газети поміщались матеріали, які свідчили про репресії польської влади щодо українського населення, а також акти громадянської непокори.

У липні 1934 року до Берези Катузької було відправлено вісім юнаків Стрийщини, а через місяць така ж доля спіткала і Петра Кузіва. Молодь Стрийщини не стояла осторонь політичної боротьби. З інших джерел довідуємось, що Петро Кузів у 1934 році вступив до ОУН і загинув у роки Другої світової війни. Кузів Іван загину у Фалиші, а Онуфрій був поранений у Верчанах. Щоб не потрапити до рук ворога застрелив себе.

У роки війни та у перші повоєнні роки протистояння між поляками і українцями було вигідне як німецьким так і радянським загарбникам. Вони особливо не вмішувались, до певної міри, у ці стосунки. На урочищі Воротище поляки, переодягнувшись у німецьку форму, по- звірячому розстріляли сім'ю Душинських, а в 1945 році напали на Грибниках на підводи з дахівкою, яку везли селяни Станкова, щоб перекрити спалену фашистами хату.

Комарницький зазначає, що на Миртюках стосунки поляків і українців були нормальними, хоча поляки також готувались до збройної боротьби: на Миртюках було знайдено 2 склади зброї на подвір'ях колишніх власників. 5 серпня 1944 року під натиском Червоної Армії німецькі війська відступили, але протистояння між поляками та українцями не припинилось.

Саме у ті роки було прийнято рішення про розмежування кордонів. Масове переселення супроводжувалось конфіскацією майна, вбивствами.

Дуда Ян, у 1928 році, побудував на Миртюках хату. Мав трьох синів. У 1944 році його родину виселили з Миртюк до Сибіру. Згодом вони, через Індію, повернулись до Польщі.

Більшість людей, як з польської так і української сторін, не розуміли причин такої нелюдської поведінки радянської влади. Від страху, посіяного у ті часи, очевидці й сьогодні не можуть прийти до себе.

Гуда Анна Василівна згадує розповідь свого батька Василя Петровича. Сім'я Гудів проживала у селі Волосатому. Батько встиг побудувати хату, але жити в ній не судилося: прийшлось переселятись. З радянсько-польського кордону жителі Волосатого з розпачем спостерігали як горить їх село. Понад два тижні провели під відкритим небом, а потім за рознарядкою радянських властей подались обживати нові місця, як їм пояснювали, що вони поїдуть жити на місця колишніх німецьких колоністів.

Горе не приходить одне: спочатку помирає мама, а згодом батько хоронить ще двох своїх дітей. "З горем і болем він разом зі мною, 2-річною дитиною, покидав рідну землю — далі згадує пані Анна. Проживши тут, батько до самої смерті мріяв, щоб хоч здалеку побачити своє рідне село, побувати на могилах рідних. Але не судилось…

У Бережниці , куди нас виселили, ми проживали в одній хаті кілька сімей. Згодом ми переїхали у Миртюки. Це було у 1951 році. Батько купив хату у поляків, які на той час були виселені до Польщі.

Біганич Анна розповіла, що її чоловіка забрали енкаведисти помилково, але ні вона ні нова влада не спроможні були виправити цю страшну помилку, яка коштувала Йосипові 15-ть років таборів і спецпоселень. У 1945 році Анна разом із частиною односельчан поселилась Миртюках. Йосип намарно писав листи до Волосатого. Та не судилося їм прожити в розлуці. Йосип на далекій сибірській землі довідується, що на Миртюках поселились його односельчани.

А допоміг йому віднайти дружину політв'язень із Стрілкова. Він розповів Йосипові про переселенців про яких написали йому рідні зі Стрілкова Із спецпоселення Покровське. що у Якутії, Йосип приїжджає у відпустку до Миртюк. Анна вирішує добувати строк у спецпоселеннні разом з чоловіком. Вони разом повертаються до Сибіру. Працює поварем. Важкі два роки минули швидко. Подружжя повернулось до Миртюк, щоб розпочати нове життя.

У селі залишилось проживати кілька поляків — серед них були й жінки, які разом з чоловіком-українцем та з малолітніми дітьми змушені були шукати притулку на Батьківщині чоловіка, бо небезпечно було залишатись серед своїх. За декілька років село Миртюки стало переважно заселене українцями — вимушеними переселенцями з Польщі.

З роками життя налагоджувалось. Час загоював рани, нанесені війною. У роки хрущовської відлиги у село переїхала сім'я Шимків з Снігурівського району Херсонської області. Вимушені переселенці були власниками певного майна, вартість якого їм ніхто не компенсував і до сьогодні.

Сім'я Данилко Теодозії мала у власності житловий будинок, стайню, 2 га землі. Родина Головчак Розалії Дмитрівни володіла "всього" 3,2 га землі, мерин - 1, корова - 1.

Переселенцям видавали Переселенський квиток на право користуватись пільгами передбаченими постановою Ради Міністрів СРСР від 30 липня 1949 року № 3277. При райвиконкомах були створені переселенські відділи. Переселення мало "законні" підстави - міждержавні угоди, посімейні та поешелонні списки.

Поселенці отримували невелику кількість поля, державну допомогу, але це не виправдовує жахіть чергового великого згону.

У роки після Другої світової війни село Миртюки залишалось невеличким прикарпатським селом на правому березі річки Стрий. Будинки були розташовані вздовж центральної дороги та прилеглих вулиць. Війна та переселення внесли певні корективи у структуру поселення. У сусідніх з Миртюками селах проживало переважно українське населення.

У цих краях за залізницею Стрий-Станіслав у селах Слобідка, проти поневолювачів велась справжня партизанська війна. Безкраї листяні ліси по берегах Бережниці стали тимчасовим притулком для вояків УПА, які часто виконували бойові завдання у Стрию, де були розташовані важливі стратегічні об'єкти.

Повертаючись з чергового завдання вояки УПА вирішили перепочити у селі Слобідка. Проте недовгим був перепочинок - зрадник видав їх. Молоді вояки загинули смертю хоробрих. Шегда, який різав дрова разом з наймитом був засуджений на 25 років ув'язнення, а наймит виявився вивідувачем, підісланим НКВС.

Народ пам'ятає своїх героїв. Про них складена українська народна балада "Бей", а на місці їх героїчної смерті споруджено пам'ятну могилу. На відкриття могили приїжджав ветеран національно-визвольних змагань п. Й. Сабат (псевдо Буй-Тур), який проживає у Тернополі.

Фотографія п. Сабата зберігається у приватному архіві п. Й. Шваб'юка, жителя Слобідки. Невідомою залишається й доля сім'ї Кузівих з Миртюк.

Кажуть, батько наклав на себе руки. Два сини загинули, про Петра також невідомо нічого. При нез'ясованих обставинах було вбито і голову сільської ради Гутникевича. На могилі зазначено, що він трагічно загинув від рук облавців.

Після ХХ з'їзду КПРС у Радянському Союзі розпочинається перший етап реабілітації. У всіх областях були створені спеціальні комісії. Було дозволено створювати такі комісії по реабілітації у таборах. Справи по масових виселеннях з західноукраїнських областей не розглядались. Репресовані жителі Західної України змогли повернутись на Батьківщину лише у 60-х рр. ХХ ст., а більшість знайшла вічний спокій у сибірській землі.

Харук М. І. була звільнена з таборів на о. Балхаш влітку 1954 року. Не маючи права повертатись додому, вона поїхала до своїх батьків, які перебували у спецпоселенні 17-й квартал. Спецпоселенці працювали на заготівлі лісу, будували будинки, сплавляли ліс по сибірських річках. Батько Марії працював столяром.

За колючим дротом молодість не корилась долі, а сміливо пускала паростки нового життя. Там, на Сибіру, Марія одружилась, народила двох синів. Разом з родиною повернулась в Україну.

Проблема взаємодії між природою і суспільством є, по суті, головною темою сучасної науки. Природа має дивну здатність самозберігатись і самовідновлюватись. Але така здатність не безмежна: антропогенний прес, який з кожним роком посилюється стирає залишки ландшафтів минулого, разом з якими зникають і назви , і промисли, і звичайний уклад життя регіону.

Відновлювати у пам'яті необхідно не тільки пам'ятки архітектури, але й пам'ятки древньої природи, які разом відкриють істинну картину історії і культури минулого. Топонімічні назви зникають разом з пам'ятками природи і архітектури із вжитку місцевого населення.

{mospagebreak title=Господарство}Між Миртюками і Фалишем був невеликий, за площею, дубовий ліс та росли кущі. Цей ліс мав велике значення для господарської діяльності селян навколишніх сіл . Влітку тут випасали худобу, розставляли сильця на зайців, можна було вполювати навіть косулю. Після війни тут збирали жолуді.

Керівництвом колгоспу було прийнято рішення викорчувати цей лісок, щоб розширити посівні площі, але малородючі землі не дали належного прибутку. Тепер тут знову пасовище, але лісок втрачений назавжди. Йде повільний процес відновлення. Поле заростає молодняком. Через кілька десятків років виростуть прекрасні сосни, якщо всюдисуща людина не вмішається у природній процес.

ЖижаваЖижава колись була повноводною рікою. Жителі навколишніх сіл ловили рибу, напували коней, корів. використовували канави для роботи водяних млинів з нижньобійним колесом. У 70-х роках ХХ ст. місцеве начальство вирівняло русло річки. Про старе русло нагадують дуплисті верби та газова труба над безводним руслом, промислові підприємства та новобудови на місці колишніх верболозів, а правий рукав Жижави називають каналом.

Важливе місце відігравала дорога, яка сполучала навколишні села з містом Стрий. Паралельно з цією дорогою простягнулась залізнична колія, яка сполучала Стрий з важливим центром виробництва солі Болеховом. Долиною, Станіславом Залізниця поділила Могилки і Миртюки на дві частини. Залізничний і шосейний мости через річку Стрий робили зручним місцезнаходження Миртюк.

Старожили розповідають легенду, пов'язану з назвою невеликого котлована недалеко від річки Стрий. На місці котловану колись стояла корчма. Весело збігав час за чаркою горілки та запальними танцями. Одна жінка так захопилася відвідуванням корчми, що, навіть, у Великодну п'ятницю випивала і танцювала там на втіху таким, як вона сама. Вона взяла образ Матінки Божої, і почала з ним танцювати. Бог прокляв усіх, хто там був, а корчма провалилась крізь землю. На місці, де була корчма утворилась Синіва. Кажуть, що взимку було чути веселі крики, що доносились з глибин Синіви.

У 1938 році частина дороги довжиною майже півкілометра від стрийського моста була укладена бруківкою, яка перебувала в експлуатації до середини 80-х років ХХ ст. Сліди бруківки і каменю знаходяться і на польових дорогах, що свідчить про їх важливість у господарстві села. У середині ХІХ ст. частина центральної дороги була обсаджена тополями.

Дерева садили у шаховому порядку .Відстань між ними становила 15 саженів. Від моста до повороту на Братківці було посаджено до 40 тополь. До наших днів збереглась лише назва та декілька прадавніх пнів. Австрійський уряд жорстоко карав за вирубування дерев у лісосмузі. Такі насадження протистояли ерозії ґрунтів укріпляли береги річки, зменшували шкоду від повеней.

Річка Стрий змінювала русло, відступаючи від Братковець та Миртюк. Жижава інколи показує свій норовистий характер, завдаючи матеріальної шкоди жителям Миртюк. У ніч з 30 на 31 липня 2004 року Жижава знову вийшла з берегів. У бурхливих потоках річки опинилось більша частина села. Рівень води досягав до 1,5 метра. На шкільному стадіоні утворилось озеро. Протягом тижня діти купались в ньому, а дорослі ловили рибу. Мали роботу й пожежники: вони відкачували тисячі кубометрів води.

Береги річки стрімкі висотою місцями до 4-5 метрів. Перед Миртюками береги пологіші. Річка розділяється на два рукави. Село опинилося у своєрідному трикутнику, бічні сторони якого два рукави Жижави, а основа - залізниця.

На Бубниськах до Жижави були прокопані два стічні рови, які збереглися досі. А далі, на південь, проводились меліоративні роботи. Поле висушили. Кількість стічних ровів збільшилась. Деякі з них помилково називають Жижавою. В результаті більш ніж столітньої господарської діяльності людини непокірна Жижава зазнавала змін.

Погіршувались умови живлення Жижави, висихали струмки, кількість опадів була недостатньою, щоб наповнити русло водою, а щука нереститься й досі у тихій Жижаві по старій пам'яті, яку важко збагнути людині. Лише у періоди весняно-літніх паводків тиха Жижава нагадувала про себе.

До млинів проривали спеціальні канави. Використана вода стікала знову у Жижаву, але вже нижче по течії. На Миртюках така канава була за декілька метрів від польової дороги. Вона тяглася через Могилки аж до млина на Слобідці. Правдоподібно, що млин до 50-х років ХІХ ст. стояв на правому березі Жижави, а згодом був розібраний та перенесений. На місці миртюківського млина залишились лише фрагменти фундаменту. Вздовж старої польової дороги тепер тягнуться електролінії енергосистеми "Мир", а під землею - труби нафтопроводу "Дружба".

На правому березі річки Стрий між Братківцями і Миртюками росла лоза з червоною корою, яку використовували для плетіння кошиків та інших кустарних виробів. Лоза була такою густою, що селяни жали її серпами. Сорт цієї лози втрачено. Вона називалась вікліною і була завевезена у Братківці місцевим паном Баранським.

Мистецтво лозоплетіння приносило значні доходи пану Баранському та євреям, які торгували готовою продукцією. Дехто з них організовували за плату випасання худоби на Лугах. Без дозволу Баранського заборонялось збирати каміння на власні потреби щоб не пошкодити берегові укріплення, сплетені з лози. У таких штучно створених заплавах водилось багато риби.

Після другої світової війни русло Стрия поглибили і заплави, як і рукави та невеличкі острівці зникли назавжди. Русло Жижави також зазнавало зміну різні періоди господарської діяльності людини. На одному з рукавів річки Стрий, який протікав вздовж дороги Стрий - Жулин розміщувався склад лози. Вона була складена у стоси, окремі гілки проростали. Їх використовували для посадки, для виготовлення кошиків, стільців тощо Для здирання кори виготовляли спеціальні пристрої у вигляді латинської букви V. Цю роботу виконували також діти.

Всюдисуща дітвора першою довідувалась про приїзд єврея за готовою продукцією. Один перед одним навперебій діти примовляли: "Жид, жид вітер віє він біжит. Вітер віє під лахман він гадає, що він пан. Як борідков потрясе, нам цукерків принесе".

Іншим видом промислу була розпиловка лісу на тартаку. Тут працювало переважно чоловіче населення Братковець, Миртюк, Фалиша. Розповідають, що робітники вміли жартувати. Одного разу власник тартака наказав засипати величезну яму шутром. Щоб довго не працювати, робітники вирішили закласти її дошками, а наверх насипати шутру з камінням. Так вони рятували себе від важкої виснажливої праці.

На місці сучасного комбінату хлібопродуктів знаходився млин, що був збудований ще у 1860 році. Цей водяний млин переробляв на добу 16 тонн зерна. Трохи далі знаходився тартак Моншайна, на якому працювали жителі Слобідки, Стрілкова та Верчан, вище по течії Жижави у надзвичайно мальовичому місці біля Фалиша стоїть інший млин, який зберігся до наших днів, але у дуже жалюгідному стані. Колись цей млин славився на всю округу якістю муки.

У різні часи сюди звозили господарі збіжжя. Декому з них приходилось і заночувати у млині. Цей млин був побудований на місці старих млинів у 1912 році німецьким колоністом Андреасом Даніелем, який здавав в оренду Вільяму Біженсу. Племінниця Даніеля Біженса п. Острижнюк проживає на Миртюках, батько якої оженився на українці з Угольної.

П. Острижнюк переїхала на Миртюки з Івано-Франківщини, купивши хату в Добоша. У млині під керівництвом Вільяма працював Філіп Бейчак, родом з села Вельдіж, син українця і німкені Ельжбетти. Мама померла, коли Філіпу виповнився 1 рік . Філіп почав працювати на млині з 1928 року. На роботі він втратив око. Він був спеціалістом своєї справи. Мав відповідні дипломи. Рятуючись втечею від Червоної Армії Вільям Біженс залишив млин і будинок Філіпу, який працював на ньому до 60-х р. ХХ ст. Помер Філіп у 93 річному віці, а його дружина Анастасія Махник живе у будинку біля старого млина.

В Україну Анастасія втекла з сестрою від переслідувань у 1939 році, а в1941 році вийшла заміж за Філіпа. Все своє життя працювала в колгоспі. Млин став колгоспною власністю, а з часом втратив своє господарське значення. Величезні жорна мололи збіжжя, а долі людські переремелювались у іншому млині.

Мололи допоки було кому запускати лопасті. Залишки старого плаката на стіні млина запрошують до співробітництва з радянською владою, закликають видавати радянській владі "бандитів" - бандерівців, радять здатися добровільно…

На Могилках польський уряд почав відвантажувати шутер. Про кількість добутого шутру свідчить той факт, що в 30-ті роки тут функціонувала вузькоколійка. Була також невелика вантажно-розвантажувальна станція. Площа кар'єру становила близько 2 га.

У післявоєнні роки геологічна експедиція проводила тут пошук корисних копалин. Було знайдено поклади калійних солей, але до видобутку не приступили.

Біля головної дороги досі стоїть с особливий будинок з колонами. Це колишній ресторан "Асторія", який був побудований у 1878 році. За рестораном тягнулась алейка, що вела до відкритого танцювального майданчика. Пливуть у вальсі закохані пари, чарівна музика змагається з солов'єм., а тихий прохолодний вечір непомітно підкрадається з-за гір, чорні контури яких все ще видніються на горизонті.

Слобідку називали Блонє або Болонія чи Оболонь. Слободами називали бараки Моншайна, згодом назва поширилась на все село. Польова дорога з Братківець на Верчани, втратила господарське значення, бо, паралельно до неї, була прокладена сучасніша дорога. Частина старої польової дороги перетворилась на сільську вулицю вздовж, якої збереглось кілька будинків кінця XIX століття, а з протилежної сторони дороги у 60-70-х роках на Мацановому полі (Łazki) виросли сучасні будинки.

За залізницею польова дорога перетворюється у стежку, яка веде до Слобідки. Цією дорогою селяни звозили сіно до Слобідки, вели зерно до млина, а діти поспішали до польської школи. Подвір'я будинків протягом весни-літа прикрашали квіти, які навіть проростають і до цього часу. У роки війни господарка ледь животіла. Поля заростали бур'янами. Різко зменшилось поголів'я худоби.

Треба було працювати на німецького окупанта, декого з жителів відправили на примусові роботи в Німеччину. В будинках поселились німецькі солдати.

Після 1944 року за відбудову господарки взялось нове радянське керівництво, основним завданням, якого було створення колективних господарств. Люди, як могли, захищали своє майно від колективізації. Першими переконали у перевагах колгоспу нових поселенців, які за шматок хліба працювали наймитами у Братківцях та Стрілкові, бо обіцяних земельних наділів не отримали. Клаптики землі розподілили аж навесні, а через рік -два знову забрали у колективну власність разом з урожаєм.

Та, навіть, не наймитування так не переконало людей організувати колгосп, як обіцянка повернути їх на Батьківщину. Зрештою, кожен розумів, що це неможливо, але тішив себе надією, бо були ще й інші обіцянки влади - вислати в Сибір.

У жовтні 1947 року була спроба організувати колгосп у селі Братківці. У село приїхали уповноважені з району Жолудь, Абийбаба з загоном НКВД. Вони організували загальні збори селян. У той час, як проводились збори, на Пасіках зав'язався нерівний бій з бійцями УПА. Бійці потрапили в оточення . Жодному з них не вдалось врятуватись. Вбитих завантажили на вози і відвезли до Стрия. Краплі крові, як калинові ягоди, падали у сірожовтий пил дороги. З однієї з підвод звисали коси, малюючи чорним пензлем страшні шнуровані узори смерті на польовій дорозі.

Колгосп був організований і на Миртюках. Але земля вчителя Мацана не була занесена до колективної власності. Коли треба було жати жито власті доручили це зробити колгоспникам, але жоден з них не пішов жати чужу ниву. Цей спротив викликав неабияке обурення влади, яка швидко знайшла вихід: загони НКВД на дорозі зупиняли селянські підводи, давали серпи і примушували селян, які повертались з базару, жати певну кількість ниви.

На Миртюках уповноважені Афонін і Косенко намагались записувати усіх жителів до колгоспу. Люди вдавались до всіляких хитрощів. Один чоловік декілька разів ховав свою жінку під периною від настирливих уповноважених. Зате бабу Магду вони записали аж п'ять разів, бо вона не мала свого будинку і змушена була проживати у сусідів які давали їй харчі та притулок по черзі.

У 1950 році кілька колгоспників, серед них був чоловік Добош Осипи, отримали завдання від вояків УПА заготовити 2 підводи зерна. Вони виконали завдання, але зрадник видав їх. За співробітництво з повстанцями радянська влада жорстоко покарала їх...

До сьогодні на фалиському млині висять, пожовклі від часу, клаптики таких настанов радянської влади. Чекала кара і на тих, хто зривав подібну писанину або стирав лозунги, написані червоною фарбою, на стінах будинків. Перші післявоєнні вибори давно вже минули, а лозунги ще довго нагадували про них. У 60-70-х роках ХХ ст., Миртюки забудовуються промисловими підприємствами, з'являється будинок побуту, ресторан "Ромен", будівельно-монтажне управління, автотранспортне управління та ін.

У колгоспах працювало лише 4-5 осіб, а село поступово ставало "спальним" районом м. Стрия, де працювала переважна більшість жителів.

За старанну працю П'ясецька Катерина була нагороджена Орденом Знак Пошани, а Павлик Петро, Соколик Дмитро, Наконечний Михайло, Пасемків Дмитро - Орденом Знак Пошани і Трудового Червоного Прапора.

{mospagebreak title=Школа}Вважливе місце у інфраструктурі господарства колоністів посідала школа, яка була доступною для дітей колоністів та дітей чиновників. Школа з польською мовою навчання була відрита на Слобідці. Початкова школа з українською мовою навчання працювала у Братківцях.

У школах навчалося у середньому від 70 до 100 дітей. Деякі з них навчались у гімназіях та школах м. Стрий. Для комуністичного тоталітарного режиму було також важливою ідеологічна підтримка завоювань соціалізму, яка вилилась у боротьбу з неписьменністю. Для цього у 1945 році у Миртюках була створена початкова школа.

У школі навчалось до 40 учнів віком від 7-ми до 14-ти років. Вчила їх Височанська Доміана, яка мала дар до малювання. Колишнім учням запам'ятався її акуратний каліграфічний почерк згодом вчителька працювала в одній із стрийських шкіл. У роки, коли йшов процес укрупнення колгоспів сіл, початкову школу на Миртюках ліквідували.

Малі села заносились до статусу неперспективних.. Більш ніж 15 років діти Миртюк здобували початкову і середню освіту у школах Стрия та у Станківській середній школі. А з середини 90-х р. ХХ ст., неподалік від приміщення старої польської школи, відкривається початкова школа на Слобідці.

Проблема вдосконалення змісту освіти виникала і виникає на різних етапах розвитку суспільства, бо від якості освіти залежить інтелектуальний і культурний потенціал українського народу. Відставання шкільної освіти від потреб соціально-економічного розвитку негативно позначається на духовному і матеріально-технічному рівнях життя народу.

У другій половині 80-х років ХХ ст. у колишньому СРСР було розроблено програму основних напрямків реформи загальноосвітньої школи. В умовах незалежності України розвиток освіти набув нового змісту, тому і виникла проблема його концептуального оформлення.

У листопаді 1993 року Кабінет Міністрів України затвердив програму яка й передбачала внесення істотних змін у систему освіти в Україні. Своєрідним початком реалізації цієї програми у Стрийському районі стало будівництво Миртюківської спеціалізованої школи, яке розпочалось у складних фінансово-економічних умовах.

Через шість років, 22 серпня 1999 року, гучний шкільний дзвінок ознаменував початок нового етапу у житті села - гостинно відчинила двері новозбудована школа.

Влітку 1999 року на будівництві школи працювали не тільки будівельники. Жителі села брали активну участь у будівельних роботах. До роботи на завершенні будівництва школи долучились також і вчителі, які після конкурсного відбору приступили до педагогічної роботи у Миртюківській школі.

Процес становлення школи проходив у довготривалих дискусіях, високі посадові особи були певним чином зацікавлені у відкритті саме спеціалізованої школи з іноземних мов та інформатики, а фінансувати такий проект на перших порах виявилось досить складно через великі перевитрати. Але й тут знайшлися способи як залатати бюджетну діру.

Школи Стрийського району надали допомогу підручниками, яких не вистачало для учнів. З часу свого заснування школа стала центром проведення різноманітних заходів, семінарів, методичних днів, педагогічних конференцій.

За матеріалами Вікіпедії

Просимо надати фото школи та інших місць села.

Реклама

Читайте з мобільного

або відкрийте stryi.com.ua на
iPhone / Android / WAP -пристрої

Помітили помилку?

Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Нові коментарі