Дорогі, мої рідні, близькі, друзі, шановне товариство!

Відходить у вічність 2009 рік від Різдва Христового. Таке маємо обчислення плину нашого часу. Воно, звичайно, умовне, бо ж були, та й досі є, й інші календарі, інші літочислення, а в кожного окремо свій час приходу в цей світ та відходу з нього.

Що приніс нам (мені особисто) цей рік? Що я зробив або не зробив за цей рік? Що пережив, що здобув, що втратив? Що відчував, кому допоміг, кого скривдив, скількох не помітив? Запитань чимало, відповідей по одній на кожне з них. Підводимо підсумки, плануємо, сподіваємось, мріємо про наступний рік. Бажаємо своїм друзям, близьким, просто знайомим, чогось приємного, позитивного, гідного. Для себе сподіваємось, очікуємо (свідомо чи й не конче) того ж самого. Минає рік, гряде новий...

Мій добрий знайомий, по духу – добрий приятель, майже друг, Вільям Парді, або ж просто Білл (громадянин Канади з європейським корінням предків) минулого року включив мене в розсилку свого щорічного новорічно-різдвяного послання-есе. Мене це вразило. Я вирішив цього року, а, як Бог дозволить, то й надалі, робити щось подібне.

Тобто, замість традиційних побажань-привітань з усіма святами цього періоду, мати щирі роздуми-сповідь перед самим собою, перед вами всіма для себе самого і для свідомого спонукання до подібних роздумів кожного з вас. Це не буде так, як у Білла, глибоко і доступно водночас, бо я це робитиму вперше. Але це буде щиро і відверто, справді, щось подібне до сповіді.

Отже, мій 2009 рік – це рік усвідомлення та утвердження мого Я з початком переходу до усвідомлення та утвердження поняття МИ. Протягом року зі мною не відбувалося нічого особливого. Але промайнуло 365 днів і стільки ж ночей, були ранки та надвечір’я, які не завжди вдається виокремити з того загальноприйнятого, суєтного “день-ніч”. А вони були: була праця, була втома (приємна натрудженість і безсила виснаженість), були радість, смуток, тривога, обурення, навіть розпука, а то й просто якась наче порожнеча. Були тягучі хвилини та години, а були й бистроплинні миті виміром в декілька днів, а то й тижнів.

До місяця лютого моє серце і все єство залишалось у смутку, внаслідок найбільшої втрати попереднього року – смерті матері. З дитинства і до часу, коли сам став батьком, мама не була для мене тією, кого ніжно називають матусею (інше виховання, інші стосунки). Це я так думав, так відчував, може так і було. Але після втрати все переосмислюється… Моя мама все-таки була досить незвичайною, непростою жінкою, проживши неповних 85, будучи звичайною, простою, сільською жінкою. А чому була? Вона залишається моєю, і ще моєї сестри матір’ю, допоки ще ми тут, тобто доки живі. Братів нема: Богдан вже 18-й рік спочиває, а старший Микола просто пропав, і якщо колись станеться диво, що він виявиться серед живих, це буде справжнім дивом. А наразі ми змирилися чи вже звиклися з думкою, що його нема серед живих.

Сестра Галя цього року досягла пенсійного віку, вже давно бабуся (семеро внуків). Вона заробітчанка в Італії, дає собі, вірніше своїй родині, раду як може, але зате вона багачка. Ні, ні, вона не нажила великих статків, просто в неї 2 сини (не якісь особливі, такі як інші) і аж семеро внуків. Хіба це не багатство?!

А ще цього року мене через Інтернет розшукали двоюрідні племінники (внуки татового брата), яких я ніколи не бачив і, фактично, не знав про їх існування. По татовій лінії родина велика, по маминій, можливо, трохи менша. Наприклад, в іншого, теж вже покійного, татового брата Олекси 17 онуків і невідомо мені скільки вже там правнуків. Майже нікого не знаю, порозлітались по світах. Єдина мамина старша сестра Марія так і не повернулася з Караганди…

Зустрічатись, родичатись би нам треба, адже це, як кажуть на Великій Україні, мої кревні, це родина, це рід. З таких родин складається мій народ, моя нація, українці. Ми (мої) породичались вже й поза Україною та українцями. Та, як не крути, всі ми не лише різнокольорові (білі, чорні, жовті, …) нащадки тих, що походять від Адама і Єви (перших чоловіка і жінки), ми людство, пов’язане між собою (свати наших сватів є також чиїмись сватами, і так далі…).

А ще всі ми знаходимось на крихітній планеті Земля. Боже, яка вона вразлива, майже беззахисна. Це з позицій космосу. А захищати нам її треба від нас самих. Питання екології для мене не високопарні слова. Я просто живу з почуттям провини, що нічого не роблю в цьому плані. Щось починав, навіть один проект разом з друзями громадськими активістами втілили. Я, за результатами втілення цього проекту, вклав порадничок “Чиста оселя”. Для кого вклав? Чи це комусь треба? Чи я сам поступаю так, як треба? Та ні, по вівторках, як і раніше, викидаю на машину, що збирає сміття, всі, назбирані за тиждень, відходи, а їх не меншає… Правда, все органічне компостую, скло (в основному пляшки) складаю в підвалі. А зі шкідливим пластиком якось не можу собі дати раду і поступаю як всі чи як більшість.

Не все погано було в році, що минув, навіть може й навпаки, кожний прожитий день, якщо ти не хворий та ще й щось корисного зробив, взагалі є радістю, за яку треба дякувати Богові. Ось, наприклад, вже рік, як живемо в новій (оновленій) хаті. То нічого, що треба ще багато доробляти, і що валютний кредит не лише не дозволяє розслабитись фізично, а й тисне психологічно. Зате живемо в своїй хаті, зробленій так, як нам хотілося, в межах можливостей, звичайно. Маю ватран (камін) і пробую частково економити на газі, розпалюючи цей камін. Але, насправді, втішаюся, полум’ям, теплом та світлом відкритого вогню. Він не обпікає, він зігріває тіло і звеселяє душу. Нам часто дуже добре навіть двом: мені і цьому полум’ю. Потребу побути насамоті найкраще можу задовольнити, поїхавши в свій Сухий Потік (там пуп мій закопаний, там енергетика мого дитинства, це моя “мала батьківщина” – вітцівщина), а ватран – частковий замінник цієї природної потреби побути наодинці з собою, та ще з Богом.

Є й інша, також природна, хоч цілком протилежна до попередньої, людська потреба. Це потреба бути серед людей, бажано серед друзів, однодумців. Чи є вони в мене? Думаю, що так. От тільки питання, який рахунок в році, що завершився: скількох друзів я здобув, а скількох втратив? Не маю чіткого рахунку. Може й не треба, адже наше життя це лише мить, якщо з позицій вічності. А от ворогів в цьому році, здається, таки нажив. Це чи не вперше за своє життя. Життя… Боже, мені вже 46. Починаю відчувати плин часу. Може й тому пишу оце? Може. Цікаво, коли це вперше почав робити Білл?

Ну ось, не підсумки року, а суцільні філософствування. А цей рік і був для мене таким – філософським. А може це я для нього (чи для людей) виглядав таким, або просто є таким, і на то нема ради… Ага, ради. Щось дуже багато часу в цьому році пішло на різні наради. Вся моя громадська активність “зійшла на пси”, що й активністю не назвеш. Замість участі в якихось заходах – суцільні наради, замість позитиву – суцільне протистояння негативу і тим самим також продукування негативу. Це я про “Просвіту”. Дев’ять місяців 2009 року я поклав на жертовник “поборювання вітряків”. Одна розрада, що в цій всій перипетії проявили себе не лише “вітряки” (їм байдуже, вони залежні від “вітру” і мені їх шкода), “ренген” пройшли і багато інших людей, та й, мабуть, я сам. І за це, як і за все інше (чи зле чи добре), дякувати Богові.

Справді, не забудьмо подякувати всім за все хороше, тобто приємне, бо воно надихає, і за все, що є не конче приємним, зате корисним, бо воно загартовує і спонукає до праці. Я дякую багатьом. Дякую численному товариству з різних громадських структур, до яких належу чи належав. Це і два Центри Прав Людини (західноукраїнський та всеукраїнський), і Агенція, і Пласт, за активністю в якому трохи сумую, і наша кредитна спілка “Вигода”, і, куди вже дінешся, “Просвіта”. Імен не згадую, бо обов’язково когось забуду. Вас же багато, слава Богу, і всі дорогі мені. Правда, гріхом не буде, якщо згадаю одне, відносно нове для мене, ім’я. Це пані Люба Хомчак, яка подарувала нам, стриянам, таке диво як “Книгарня” в Народному домі, а особливо четвергові зустрічі в цій книгарні.

Нові знайомства, нові друзі, давні друзі, з якими не бачимось або рідко бачимось, але тримаємо енергетичний зв'язок, наші рідні і близькі, мої (наші) діти – ось що має значення в житті. Зрештою, це і є саме життя. Не їсти, пити, гуляти і так далі, хоч і це частина нашого життя. Але найважливішою є праця душі, яка готується до вічності. Вартість має те, в чому ми себе продовжуємо після себе, після перебування тут, в цьому світі. То ж давайте жити так, як живеться, жити в новому 2010 році, який вже ступив на поріг. Тільки давайте жити, а не існувати, бо ж скільки того життя… Воно як мить, як сон… То ж хай цей сон буде приємним, зі своїми індивідуальними гірчинками-перчинками, і якомога тривалішим.

З Новим Роком, з новим щастям! З Різдвом Христовим!

Добра і радості в кожну оселю, в кожну християнську душу, по всій Україні, на всій земній кулі!

Христос Рождається! Славіте Його!