28 квітня 2011 року, в четвер о 20:00 від Садиби Степана Бандери, відбудеться марш присвячений річниці створення 14-ої гренадерської дивізіії Ваффен СС «Галичина».

Історична довідка

Дивізія Ваффен СС «Галичина» (нім. 14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien») — підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини, що існував у 1943—1945 роках і був укомплектований з українців-галичан.

Слово «Ваффен» в перекладі означало «зброя» або «військо» і додавалось до тих частин СС, які формувались з іноземців, тобто не арійців. Це було одним із ознак її другорядності.

Літературний докладний переклад оригінальної німецької назви 14-а гренадерська дивізія військ СС Галичина.

• Під час створення дивізії українська сторона (Центральним Комітетом Володимира Кубійовича (Українські Представники)) наполягали на виконанні таких вимог;
• Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у назві, зовнішніх відзнаках і у командному складі;
• Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини «Waffen-SS» не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало велике значення для українських вояків;
• Моторизація дивізії до такого ступеню, щоб вона мала всі види зброї, включаючи танки;
• Дивізія в цілому та її окремі частини не можуть використовуватися проти власного народу.

Лише невелика частина цих вимог була виконана.

За рішенням Гіммлера дивізія не мала права носити назву «українська», щоб не пропагандувати ідею незалежності України, вона повинна зватися «галицькою» і складатися із мешканців тієї країни, яка раніше належала Австрії, тобто із «австрійських галичан», а не з українців.

Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою дивізії став «галицький лев».

Всі командні пости від батальйону і вище тимчасово передавалася до рук німців.

На 18 червня 1943 р. записалося 84 тис. добровольців, 52 тис. з яких пройшли медкомісію, але у дивізію було зараховано тільки 13 тисяч.

Після комісування захворілих та отримавших «бронь», чисельність майбутньої дивізії становила 11,5 тис. чоловік, і у листопаді 1943 р. додатково було призвано ще 6 тис., так що в учбові табори відправили 17 200 чол.

Після наближення фронту бажаючих записатися до дивізії стало набагато більше, тому що молоді залишалося або бути мобілізованим до Червоної Армії, або «йти до лісу». Тому із добровольців сформували ще п'ять поліційних батальйонів.

Наприкінці 1944 р. німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет (УНК) у якості представника українського народу. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського «Комітету Визволення Народів Росії», очолюваного генералом Власовим, від чого українці рішуче відомовилися.

12 березня 1945 р. німецький уряд визнав УНК на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української Національної Армії (УНА). Командуючий УНА 15 березня був призначений П. Шандрук, начальником штабу — генерал О. Валійський, а 17 березня стало початком формування УНА.

25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні.

7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту не пізніше 8 травня, форсованим маршем перейти за р. Мур в зону окупації західних військ.

Радянські війська в районі Юденбургу танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Незважаючи на це, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і менша частина 1-ї УД були інтерновані американцями в Радштадті.

Біля 12 тис. чол. із складу дивізії «Галичина» були переміщені англійцями в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти — до Італії, де вони знаходилися в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 рр. — в Ріміні. У травні-червні 1947 р. всі українці, за винятком 1052 чоловік, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії.

Там їх розмістили у таборах військовополонених, де задіяли до сільськогосподарських робіт до повного звільнення наприкінці 1948 р. Колишні вояки дивізії після звільнення роз'їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину.

На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану.

По закінченні Другої світової війни протягом років лунали звинувачення у скоєнні воєнних злочинів вояками дивізії, зокрема проти поляків та євреїв.

На вимогу Фонду Везенталя та деяких членів парламенту Канади у 1986 році була створена урядова комісія, відома під назвою Комісія Дешена, яка мала розслідувати факти переховування воєнних злочинців у Канаді, серед них також і колишніх вояків дивізії.

Після вивчення архівних матеріалів та допит свідків комісія у своєму офіційному рішенні від 1987 року встановила, що:

• Не існувало доказів скоєння злочинів Дивізією Галичина.
• Членство у дивізії не могло бути підставою для судового переслідування в Канаді.
• Не існувало підстав для позбавлення громадянства чи переслідування ветеранів дивізії в Канаді.

Прочитати повністю (Wikipedia).